Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Можна твердити, що українська гетьманська модель монархії намагалася себе ствердити не тільки старокозацькою уніформою, титулом «гетьман» та званнями «отаманів», але й також за допомогою повернення втраченої влади старовинним українським шляхетським родам, що втратили владу над своїми «удільними князівствами» через Російську імперію, — Скоропадським, Лизогубам, Ханенкам, графам Капністам, князям та графам Кочубеям, нащадкам Рюрика або Гедиміна — князям Волконським, Святополкам-Мирським, Долгоруковим, Чарторийським…

Коли землевласник Котов-Коношенко (вірогідний нащадок гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного) запропонував Скоропадському створити Раду з голів поважних і знатних родів, що живуть в Україні (своєрідну Палату лордів), гетьман хоча і відкинув цю пропозицію, але вказав, що його відмова тимчасова.

«Нове середньовіччя» аристократичного Ренесансу постало як відповідь на інтернаціоналістичну модернізацію більшовиків, на наднаціональну модель імперської влади, космополітичну модель капіталістичної модернізації…

Уніформа гетьманського конвою і кавалерійського полку поверталася до моди початку XVIII століття: жупани, шапки-мазепинки, шаровари, довгі вуса… Гетьман та його оточення полюбляли уніформу Кубанського і Терського козацьких військ, козацького конвою його величності… Гетьманський будинок намагалися зробити копією царського палацу.

Вища бюрократія Центральної Ради була на 90 % соціалістично-партійною, у владі майже не було представників вищого імперського чиновництва та дворянства (вже не кажучи про титуловану аристократію), відповідальні посади займали різночинці: вчителі, студенти, представники української богеми, науковці… Вік чиновників цього періоду від 22 до 40 років, їхня особливість — відсутність досвіду. Урядовців Центральної Ради єднав своєрідний політичний код «свідомого українця»: українське походження, українська мова, участь у «Просвітах» та «Громадах», соціалістичні переконання, переслідування за часів царату…

Бюрократія гетьманату була зовсім іншою, і тому «свідомими українцями» вважалася «правою». Це були «колишні» професіонали: генерали, міністри, урядовці, земці, зазвичай із дворянства та титулованих родин. Губернські та повітові старости часів гетьманства майже всі «колишні»: поміщики або генерали. За гетьмана до влади повернулась інша генерація «людей XIX століття», що зробили свою кар’єру за часів Миколи Другого у системі імперії. Вік чиновників гетьманату коливався від 45 до 70 років. Людина до 30 років для гетьманської системи була неможлива у владних структурах.

Чиновники гетьманату були людьми російської культури й погано знали українську мову (як і гетьман), хоча більшість їх походила з України. Ця нова еліта була за політичними переконаннями близька до першого складу Тимчасового уряду. Партійність урядовців була кадетсько-октябристською, з невеличким домішком українських федералістів, «хліборобів» та «самостійників». Гетьман зберіг і деяких урядовців колишнього режиму (шість заступників міністрів).

Сам Скоропадський писав, що спочатку він був упевнений, що йому потрібен «лівий кабінет, здатний провести помірну ліву реформу». «В мене та міністрів, що вже увійшли до складу кабінету, була тенденція, щоб кабінет був як можна український», — писав Павло Петрович. Напевно, гетьман знову намагався ввести в оману читачів своїх «Споминів». Адже замість «лівого українського» кабінету він створив «помірний центристський кабінет», що став опорою монархії-гетьманату. Кабінет лише декоративно представляв «лібералів з українським обличчям», але у дійсності поєднував «поміркованих правих» загальноросійської орієнтації з українськими «помірними».

Так, гетьманський міністр В. Зеньківський повторював: «Крім Василенка і Дорошенка, українців у міністерстві не було, інші — колишні росіяни (в більшості праві діячі)».

Вже у перший свій день гетьманування Скоропадський опинився перед важливою проблемою — з яких людей формувати свій уряд? «Насамперед потрібно було спішно скласти Раду міністрів і оголосити її для загальної відомості. Микола Миколайович Устимович ледве чи не в перший день занедужав, але встиг запросити професора Василенка на посаду міністра народної освіти… через хворобу голови Ради міністрів обов’язки його виконував той же Василенко… Перші два-три дні були нескінченними перемовинами то з одним, то з другим передбачуваним кандидатом. А поки ж наявне число призначених міністрів тимчасово взяло на себе й інші портфелі… А час йшов і йшов…»

Добродій отаман-міністр Сахно-Устимович не міг та й не вмів згуртувати навколо себе державних мужів. Одного дня його прем’єрства було достатньо, щоб побачити цілковиту недієздатність до державного будівництва цього підстаркуватого «діяча» у козацькому «оперетковому» вбранні та у вусах «запорожця за Дунаєм». До термінової заміни Сахна-Устимовича гетьмана підштовхував граф Капніст (колишній член Державної думи). Скоропадський «…сам бачив, що найдобріший Микола Миколайович, будучи дуже корисним під час перевороту, не впорається з такою складною справою».

У ніч на 1 травня 1918-го гетьман призначив тимчасово виконуючим обов’язки голови Ради міністрів Миколу Василенка, що склав свій список міністерств, частково з українських соціалістів-федералістів. Скоропадський твердив, що на посаду прем’єра «…хотів Петра Яковича Дорошенка, але він відмовлявся, відговорюючись хворобливим станом».

Василенко запропонував соціалістам-федералістам увійти до гетьманського кабінету, але федералісти вирішили почекати, розглядаючи гетьманат тільки як оригінальну форму монархії. Василенко оголосив міністром юстиції федераліста Сергія Шелухіна… Той спочатку погодився, але вже наступного дня відмовився, заявивши, що партія соціалістів-федералістів не бажала, щоб він став міністром гетьмана, і ставила йому ультимативну умову — вихід із партії. Федераліст і масон Андрій Ніковський, якому вже давали портфель міністра праці, теж відмовився.

Винниченко пише, що федералісти «…дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі вирішити, вони скликали на нараду представників інших українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів. Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього… Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лабетів реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького генерала. І треба правду сказати, німецький гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений їм «отаман» міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового уряду, себто переважливо до есефів… Правда, сама фігура цього прем’єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що психологічно есефів легко було зрозуміти».

В той же час впливові діячі партії федералістів Сергій Єфремов та Любов Старицька-Черняхівська підтримували Василенка, в той час як більшість партії пішла за Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка.

Згодом гетьман дав таку характеристику соціалістам-федералістам: «Це незначна українська партія, до того ж «соціал» в них скоріше данина часу, щоб не здаватися відсталими. Насправді ж це була група, що нагадує кадетів 3-го сорту із сильним українським забарвленням… Коли я кликав українців, вони