Анна Зегерс - Сьомий хрест

і літні, й осінні, серед них Меттеигаймер побачив і капелюх, якого шукав, його власник ступав неквапливо, немов напевне знав, що шпалерник сьогодні більше не стрибатиме з вагона у вагон. Меттенгаймер перейшов вулицю. Перш ніж увійти у свій під’їзд, він швидко обернувся з тією рішучістю, що раптом опановує людей, які, коли треба, вміють дати відсіч. Обличчя переслідувача виринуло зовсім близько, невиразне миршаве обличчя і рот з гнилими зубами. Одяг на ньому, крім капелюха, був досить поношений. Може, капелюх теж був не новий, тільки не такий витертий. У цьому чоловікові, власне, не було нічого страшного. Меттенгаймера лякала дивна суперечність між настирливістю, з якою він переслідував його, і цілковитою байдужістю.

Коли Меттенгаймер зайшов до будинку, він поклав пакунок на сходи, щоб замкнути на ключ вхідні двері, які вдень брали на защіпку.

— Навіщо ти замикаєш, тату? — спитала його дочка Еллі, яка саме спускалася сходами.

— Тут протяг, — відповів Меттенгаймер.

— А хіба це заважає тобі нагорі в квартирі? — сказала Еллі. — О восьмій так чи так замкнуть двері.

Шпалерник пильно глянув на неї. Усією своєю істотою він відчув, що на другому боці вузької вулиці стоїть той чоловік і стежить за ним і його дочкою.

У глибині душі він любив Еллі більше за інших дітей.

Може, про це знає той чоловік, що стоїть там, навпроти.

Прояв яких таємних почуттів хотів він підгледіти? Яку провину? Здається, є така казка, де батько обіцяє віддати чортові те, що першим вийде з дому йому назустріч? Досі Меттенгаймер приховував від усієї родини, навіть від себе самого, що Еллі його найулюбленіша дитина. Він і сам не знав чому, мабуть, з двох зовсім різних причин. Вона була вродлива і завжди завдавала йому горя. Він радів, коли його навідували діти. Коли ж приходила Еллі, його серце стискалось у тому місці, де воно найдужче відчуває радість і горе. Скільки розкішних квартир опорядив він в думках для цієї дочки, скільки разів пробігала вона по анфіладах кімнат, либонь, не менш граціозно, ніж ті пихаті й вередливі жінки, яким їх чоловіки показують майбутні апартаменти.

Еллі торкнулась його руки. Її обличчя, обрамлене густим волоссям, що кучерявилося на скронях і потилиці, здавалося маленьким, як у дитини, і на ньому лежав вираз суму й ніжності. Вона згадала той день, коли батько на лаві у вестгофенському шиночку пригорнув до себе її голову і хрипким голосом умовляв виплакатись. Вони ніколи не говорили про той день. І все-таки обоє, певне, завжди згадували його, зустрічаючись.

— Я візьму вовну, — сказала Еллі, — і зразу ж почну плести.

Шпалерник відчув, як чоловік на супротивному боці вулиці свердлить очима пакунок, і йому самому здалося, ніби його дочка ховає в сумку щось заборонене, хоч добре знав, що в пакунку нема нічого, крім кількох мотків кольорової вовни. Обличчя Еллі знову повеселішало. Її золотаво-карі очі, такого ж відтінку, як і волосся, світилися теплим блиском. «Сліпий він був, чи що, отой негідник, Георг, — думав батько. — Як міг він її покинути?» Веселість Еллі краяла йому серце. Він спробував стати так, щоб на неї не міг упасти нічий погляд. «Хай уже йому поставлено пастку, — думав він, — але ж його дитина не винна». Та Еллі була висока й струнка, а він — низенький і сутулий. Він не міг її затулити. Коли вона вийшла, легка й статурна, повагом розмахуючи сумкою, старий з тривогою подивився на вулицю. Він зітхнув з полегшенням — переслідувач саме розглядав вітрину парфюмерного магазину. Еллі непомітно пройшла мимо.

Але шпалерник не бачив, що з кав’ярні біля крамниці зразу ж вискочив верткий молодий чоловік з вусиками і легенько штовхнув ліктем чоловіка у фетровому капелюсі. Їхні погляди зустрілись у шибці вітрини. Наче рибалки, що дивляться в одне й те саме місце, чи не клюне часом та сама рибина, обидва побачили у дзеркальному шклі протилежний бік вулиці, під’їзд будинку, де жив шпалерник, і його самого. «Ти хочеш, щоб я занапастив мою родину, — думав Меттенгаймер, — але цього не буде!» Він раптом заспокоївся і почав побиратися сходами. Чоловік у фетровому капелюсі ввійшов у кав’ярню й сів біля вікна. А молодий чоловік з вусиками, швидкою й трохи нерівною ходою, легко наздогнав Еллі і подумав про себе, що ноги і стегна цієї молодої жінки зроблять трохи приємнішим його нудне завдання.

В їдальні Меттенгаймер спіткнувся об онука, який щось майстрував на підлозі. Еллі залишила хлопчика на ніч. Чому це? Дружина мовчки знизала плечима. По її обличчю було видно, що в неї багато такого на серці, що їй хотілося б висловити. Але чоловік ні про що її не спитав. Іншим разом Меттенгаймер зрадів би хлопчикові, але зараз він пробурчав:

— Хіба в неї нема своєї кімнати?

Малий схопив діда за вказівний палець і розсміявся.

Але Меттенгаймерові було не до сміху. Він відсторонив хлопчика. Він згадав кожне слово, почуте ним сьогодні вранці на допиті. Тепер йому вже не здавалося, що то був сон. На серці лежав важкий тягар. Він підійшов до вікна.

У парфюмерній крамниці опустили жалюзі. Та Меттенгаймер не старався себе обдурити. Він знав, що одна з тих неясних тіней за вікном кав’ярні невідступно стежить за його квартирою. Дружина покликала його їсти. За столом вона сказала те, що говорила щовечора:

— Коли вже, нарешті, і в нас будуть нові шпалери!

Тим часом Франц, повертаючись з роботи, зійшов з велосипеда недалеко від Ганзаштрасе. Він рішуче штовхав велосипед, міркуючи над тим, чи не зайти йому справді до якоїсь крамниці й розпитати про Меттенгаймерів.

Тут сталося саме те, чого він сподівався, а можливо, водночас і побоювався: він випадково зустрів Еллі. Франц міцніше стиснув ручку велосипеда. Еллі, глибоко замислена, його не бачила. Вона анітрохи не змінилася. В її спокійних рухах завжди відчувалась якась тиха печаль, навіть тоді, коли для