Володимир Миколайович Владко - Дванадцять оповідань

у відповідь на нову зброю, — Червона армія висунула теж нове знаряддя. Техніка проти техніки. І між цими двома техніками не можна було провести знаку рівнання. То були різні техніки. Одна, що сподівалась дістати перемогу, базуючись лише на машинах: якнайменше людей, бо кожна людина може зрадити, може піддатися більшовицькій агітації. Якнайменше людей, якнайбільше певності в машині! Таке гасло першої техніки, техніки генерала Штрассера.

І друга техніка, об’єднана з живою людиною, сполучена з непереборною силою бійців, які знали, що вони йдуть на оборону країни соціалізму, йдуть дати відсіч лютим ворогам, яких треба знищити, щоб по тому повернутися до своїх фабрик і заводів, радгоспів і колгоспів — вільно працювати, будувати, жити в своїй трудовій країні Дві техніки, — техніка руйнації, техніка нападу будь-що-будь, гола техніка з пригніченою людиною, якій заздалегідь не довіряють, — і друга техніка свідомих пролетарів, що кожен з них певно знає свій шлях трудящого й бійця.

Друга техніка перемогла.

Радянські літаки сміливою відважною операцією перенесли повітрям у тил ворога найдосконаліші нові танки, які можна було скидувати вниз, не заземлюючись. Танки ще в повітрі починали рухатися, їхні мотори рухали колеса й гусениці з найбільшою хуткістю. Слушної хвилини недалеко від землі літаки скидували танки, що описували у повітрі м’яку дуговидну криву і, стикаючись з землею, продовжували цей рух, нападаючи на ворога з тилу, звідки він аж ніяк не чекав на напад. Справа була лише в тому, щоб забезпечити можливість найпевнішого скидування танків.

Саме для цього літаки прилетіли з сигнальними вогниками, щоб їх хоча б на кілька хвилин визнали за своїх: хіба можна було припустити подібне нахабство — робити наліт уночі з сигнальними вогнями? Адже такого випадку не знає військова історія. По тому літаки погасили сигнальні вогні і скинули освітлювальні прилади на парашутах, щоб засліпити артилеристів зенітних батарей і вибрати найзручніше місце для танків.

Танки скинуто. І після того, коли важкі танки на землі вже забезпечували головний удар, — друга ескадрилья важких літаків, що чекала на сигнал від командування танкового загону, — спустила вниз на парашутах легкі танкетки, які остаточно закріпили становище. Тільки по тому третя ескадрилья знизилася на самому аеродромі і висадила піхотні, саперні й зв’язкові загони. Все це звалося — механізований повітряний десант.

Зрештою, генерал Штрассер міг би все це передбачити, — все, крім танків, що падали з повітря і зразу переходили в наступ. Танків, що їх несли в своїх пазурях радянські стальні птахи. Цього він передбачити не міг. Генерал Штрассер, старий сивовусий чемпіон старої класичної школи шахової військової гри забув, що перед ним — новий молодий чемпіон, для якого зовсім не обов’язково йти старими шляхами. Навпаки: молодий чемпіон вибирав ходи, яких не знали старі знавці.

Коні нової системи, стальні коні, кинуті на шахову дошку з повітря, вирішили становище на цій дільниці. З першими променями ранкового сонця вони з’єдналися з своїми частинами по той бік фронту, прорвавши ворожі позиції, відрізавши загін стрибаючих танків і доданої до них піхоти, що перебували на шістнадцять кілометрів у тилу радянського війська. Стальні коні, кинуті на дошку з повітря, з’єдналися з своїми головними частинами і почали наступ на відрізаний загін з тилу, з заходу…

У великому будинку штабу фронту, що був за сто кілометрів від місця, де радянські літаки висадили повітряний десант, у кабінеті, біля великої карти на всю стіну, мовчки стояв, похитуючись на широко розставлених ногах, генерал Штрассер. Він дивився на два тонкі шнурки, що звивалися по карті, два шовкові шнурки, чорний і червоний. Подекуди вони зближувалися, потім розходилися, — і знову наближалися один до одного.

Шнурки умовно визначали лінії позицій. Червоний — радянського війська, Червоної армії. Чорний — її супротивника. Позаду генерала Штрассера стояв його адьютант, що чекав на розпорядження. В кабінеті панувала мовчанка.

Вчора червоний шнурок майже безсило відступив праворуч, на схід, звільняючи місце для навального натиску чорного, що, зробивши глибоку петлю, наблизився щільно до червоного, намагаючись розгорнути цю петлю вгору і вниз, вирівняти її за рахунок місця, яке посідав ще червоний шнурок.

Сьогодні на світанку чорний шнурок відразу пересунувся назад, на захід, ліворуч. За ним поспішав червоний, що його рух ледве стримувала шпилька, глибоко встромлена в карту. Але не на це дивився генерал Штрассер.

Стискаючи зуби так, що під шкірою його висків помітно рухалися жовна м’язів, що надималися сиві вуса, він дивився на невеличке неправильної форми коло, праворуч від обох шнурків, — коло, утворене маленькими чорними прапорцями. Це коло визначало відрізаний повітряним десантом та радянськими головними силами, які з’єдналися з десантом, механізований загін стрибаючих танків. Той самий загін, що вчора переможно зробив чудовий прорив радянського фронту. Загін був відрізаний, засуджений на знищення. Круг нього зімкнулося коло Червоної армії, його не могло врятувати ніщо.

До кабінета хутко ввійшов вартовий. Він подав генералові депешу:

«Червона армія наступає з усіх боків. Через півгодини не матимемо снарядів. Роблю спробу прорватися назад самими танками. Не маю змоги допомогти піхоті. Чекаю наказів.

Вольф».

Це була радіодепеша від командира відрізаного загону стрибаючих танків. Генерал Штрассер повільно підвів очі на адьютанта:

— Передайте Вольфові, що…

— Зв’язок перервано, пане генерале. Окремий танковий загін не відповідає, — доповів адьютант.

Генерал Штрассер знов схилив голову. Це був кінець загону. Не підіймаючи голови, він наказав у напруженій тиші:

— Зніміть з карти прапорці окремого загону.

Здаля він бачив, як адьютант хутко знімав з карти чорні прапорці. Він знімав їх один по одному і клав на маленький стіл з попільницею, що стояв перед картою. Ось рука адьютанта потяглась до останніх двох прапорців. Вона на мить спинилась. Адьютант мов хотів повернути голову до генерала, щось спитати його. Але не насмілився — і витяг з карти останні прапорці.

Генерал Штрассер бачив все це. Мертвий відчай поволі охоплював його, відчай людини, яка програла вирішальну гру.

Швидким рухом генерал Штрассер наблизився до свого письмового стола і поклав холодну руку на якусь