Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

Та в будь-якому разі, вона не повинна бачити його турботи. Взагалі ознак його існування. Принаймні рік. Їй потрібно оговтатися від усього, що сталося останнім часом.

І він ретельно дбав про це. Ходив до інших крамниць по продукти, у місті бував лише за крайньої потреби. А проте, як бачилося самому, перетворився на її невидимого доброго янгола, який був поруч і охороняв, навіть у буквальному розумінні. Саме ця функція примусила Віктора покинути бізнес, до якого звик. Уроки в музичній школі, де викладала Зоряна, починалися о третій по обіді, а закінчувалися о дев’ятій. Зоряна полюбляла скоротити шлях — ішла навпростець через безлюдну, порослу кущами місцину покинутої товарної залізниці з напіврозваленими будівлями. Він завжди йшов на відстані, залишаючись непоміченим. У такі моменти Віктор справді відчував себе щасливим. І якби хтось побачив, як цей мовчазний, суворий на вигляд чоловік ховається серед покинутих товарних вагонів, а скупі промені далекого ліхтаря кидають відбиток на його зосереджене обличчя, навряд чи припустив би, що всередині у того все співає.

Довелося згадати і про тітку Віру, навіть більше — піти до неї на уклін. Безперечно, єдина близька родичка, яка залишилася, була ображеною на нього. За все. За продаж материної хати, за спосіб життя, за те, що уникав її, не слухав порад та настанов. За те, кінець кінцем, що, на її погляд, марнував власне життя — адже він їй не чужий і не байдужий.

А сама зустріч відбулася краще, ніж він очікував. Усе тепер складалося на краще, очевидно, прикра доля, відвернувшись від Зоряни, поступово поверталася обличчям до нього.

Тітка Віра обняла його й довго плакала, а він мовчки чекав поки мине ця злива жіночих емоцій.

— Це вам. — Віктор поклав перед нею великий пакунок з подарунками для неї та онуків. Та й для дядька Миколи.

— Вітю, рідненький, та навіщо ж ти… І те все, що раніше передавав… Сам би зайшов, а ти — подарунки.

— Це від душі, — сказав Віктор. — Заробляю непогано, можу собі дозволити. Беріть, мені приємно. А не заходив — то ви ж самі віднадили. Тільки-но побачимося — відразу «грузити» починаєте. Я ж не вчу вас, як жити.

— Та я й живу добре, чого ж мене вчити?

— І я добре.

— Де там добре… — Їй на очі знову набігли сльози. — Я ж щоб допомогти. Так мені боляче дивитися, як твоє життя минає…

І перед Ганною якусь провину відчуваю — ти сам лишився, а я… Ти ж рідна дитина…

— Не плачте, тьотю Віро, — попросив Віктор. — Допомогти — це означає робити те, що мені потрібно. А жити я сам можу кого хочеш навчити, особливо в сучасних умовах.

— А що ж тобі потрібно? — Вона витерла сльози.

— Хочу знати про неї все, — мовив він, дивлячись тітці в очі. — Ви тут серед людей живете, а я сам. Ви все знаєте, всі бабські справи. Ось і я мушу знати — чим живе, які у неї проблеми, чого їй треба.

Віктор не назвав імені, але все було зрозуміло й так. Тітка Віра лише похитала головою:

— О, Господи… І за що ж тобі таке…

Навесні в Зоряни захворів малий. Він дізнався про це сам, швидше від тітки Віри. Просто Зоряна не прийшла на роботу. А зранку вирушила до лікарні. Хлопчик на прізвище Швед лежав у дитячому відділенні. У нього був міокардит після перенесеного грипу. Як пояснила тітка Віра — «ускладнення на серце».

Завідувачка відділення виявилася ще не старою й доволі приємною жінкою. Вона мовчки й дещо здивовано глянула на Віктора, коли той сказав:

— Я звертаюся до вас приватно. Мене цікавить лікування хлопчика на прізвище Швед. Він лежить у вас зараз.

— Справді, є такий. Але тут щойно була його мама, тільки-но побігла по ліки.

— Я знаю, — сказав Віктор, — і хотів би подбати про його лікування. Я хочу, щоб у вас цей хворий був номер один, щоб він мав усе і щоб його мати не бігала по ліки. Ось… — Він поклав на стіл перед нею конверт із грошима. — Тут вистачить на все. І на ваш гонорар. Якщо…

— А ви що за один, що так гонорарами розкидаєтеся? — доволі здивовано перебила завідувачка.

— Спонсор. Так тепер називається. Може, я не так говорю з вами, то пробачте. Просто хвилююся за цю дитину й хотів би допомогти, як можу. На конверті номер мого мобільного. Прошу дзвонити в будь-який час дня і ночі.

— Ви доволі дивний спонсор, — мовила вона.

— У мене є ще одне прохання, — додав Віктор. — Не кажіть їй про мене. Прошу вас. У неї й так проблем вистачає. Яка різниця — головне, щоб дитині було добре.

Хлопчика виписали за два тижні. А його мати задумалася над тим, що відбувалося в лікарні, тільки коли син повернувся додому. Дитину лікували повністю «за рахунок закладу», тоді як для решти пацієнтів усе купували родичі. Завідувачка пояснила це надходженням гуманітарної допомоги. Увага була особливою, а лікарка відмовилася від традиційного в таких випадках подарунка, пояснивши, що колись приведе до неї свою дитину «на музику», тому не варто.

І Віктор тепер був переконаний, що потрібен. Справді потрібен єдиній у світі жінці, про яку шалено мріяв. Потрібен. Нехай навіть сама вона про це не знає.

А за якихось два тижні, наче навмисно, Зоряна поверталася дуже пізно, провівши дві години у якомусь будинку, де крізь зашторені вікна добре чулися невмілі вправи юного музиканта. Він дочекався закінчення й рушив за нею. Не потрібно було дивитися під ноги, адже звичний маршрут долав майже навпомацки. Головне — не підходити надто близько й водночас не втратити її з поля зору. А далі, куди вже не сягало світло станційних ліхтарів, доводилося бігти бур’янами повз залізницю. На цьому короткому відрізку він не бачив її дві-три хвилини. А