Пауло Коельо - Бріда

— Усе у світі священне, — сказала вона.

І ця паличка була священною.

— Атож, — погодився Маг. — Усе у світі священне. І навіть піщинка може стати мостом до невидимого.

— У цю мить, проте, мій міст до невидимого — моя Інша Частина, — відповіла Бріда.

Його очі наповнилися слізьми. Бог був справедливий.

Обоє увійшли в коло, й вона ритуально його закрила. То був захист, яким маги та відьми користувалися від незапам’ятних давен.

— Ти великодушно показав мені свій світ, — промовила Бріда. — А тепер я здійснюю ритуал, показуючи, що і я належу до нього.

Вона піднесла руки до Місяця й покликала магічні сили природи. Багато разів вона бачила, як її Наставниця це робить, коли вони приходили в ліс — але тепер вона так робила й була певна, що не припуститься помилки. Сили підказували, що їй нічого не треба навчатися, треба тільки згадати про багато часів і багато життів, що їх вона прожила як відьма. Вона була тут, жриця, яка в давні часи поєднувала знання ґрунту з перетворенням зерна й молилася, поки її чоловік обробляв землю.

Маг дозволив, щоб Бріда зробила перші кроки. Він знав, що в якусь мить повинен буде взяти ініціативу на себе, але треба було, щоб у просторі й часі закарбувалося: процес розпочала саме вона. Його Вчитель, який тепер мандрував в астральному просторі, в чеканні на нове життя, поза всяким сумнівом, був присутній на пшеничному полі, як і тоді в барі під час його останньої спокуси — і він має бути задоволений, що страждання виправило його учня. Він мовчки вислухав заклинання Бріди, дочекавшись, поки вона замовкне.

— Я не знаю, навіщо це роблю. Але я роблю те, що вимагається від мене.

— Тепер моя черга, — сказав він.

Він обернувся до ночі й наслідував спів птахів, які тепер існували тільки в легендах і міфах. Для завершення ритуалу бракувало лише цієї деталі — Вікка була доброю Наставницею і навчила Бріду майже всього, крім фіналу.

Коли пролунали крики священного пелікана та фенікса, усе коло наповнилося світлом, таємничим світлом, яке нічого не освітлювало навкруг себе, а проте було світлом. Маг дивився на свою Іншу Частину, й вона стояла перед ним, сяючи всім своїм вічним тілом, золотою аурою та променями, що бризкали з її пупа та голови. Він знав, що вона бачить те саме й бачить також світляну цятку над його лівим плечем, нині трохи розмиту через вино, яке вони разом випили.

— Ти — моя Інша Частина, — сказала вона, побачивши цятку.

— Я пройду з тобою по Традиції Місяця, — сказав Маг.

І вмить пшеничне поле навколо них перетворилося на сіру попелясту пустелю, де стояв храм, перед величезними дверима якого танцювали жінки в білих одіннях. Бріда й Маг спостерігали цю картину з гребеня дюни, і вона не знала, чи ті жінки можуть бачити її.

Бріда відчувала Мага поруч себе, хотіла запитати в нього, що означає те видіння, але не могла здобутися на голос, який застряг їй у горлі. Він помітив страх у її очах, і вони повернулися у світляне коло посеред пшеничного поля.

— Що то було? — запитала вона.

— Мій подарунок для тебе. Один із одинадцятьох таємних храмів Традиції Місяця. Подарунок кохання, подарунок вдячності за те, що ти існуєш, і я не даремно чекав стільки часу, щоб зустріти тебе.

— Забери мене з собою, — сказала вона. — Навчи мене ходити у твоему світі.

Й обоє вирушили в час, у простір, у Традиції. Бріда бачила квітучі поля, тварин, про яких знала лише з книжок, таємничі замки та міста, що ніби плавали на хмарах світла. Небо освітилося, коли Маг почав накреслювати для неї над пшеничним полем священні символи Традиції. У якусь мить вони обоє опинилися ніби на одному з полюсів Землі, бо їх оточували сніги та крига, а проте то була не ця планета; інші створіння, менші від людей, із набагато довшими пальцями та іншими очима трудилися у грандіозному космічному кораблі. Вона не встигала поставити йому запитання про ту або ту річ, як образи зникали й нові з’являлися на їхньому місці. Своєю жіночою душею Бріда зрозуміла, що цей чоловік тепер намагався показати їй усе, чого він навчився за стільки років і зберігав весь цей час тільки для того, щоб зробити їй подарунок. І він міг довіритися їй без страху, бо вона була його Іншою Частиною. Вона могла мандрувати з ним по Єлисейських полях, де живуть осяйні душі і де вряди-годи з’являються душі, які лише прагнуть до сяйва, щоб підживити себе надією.

Вона не знала, скільки минуло часу, перш ніж вона знову побачила себе в осяйному існуванні всередині кола, яке сама ж таки накреслила. Їй уже доводилося переживати кохання, але до цієї ночі кохання також означало страх. Той страх, хоч і не дуже сильний, був завжди покривалом — вона бачила крізь нього майже все, крім кольорів. А в цю мить, коли перед нею стояла її Інша Частина, вона зрозуміла, що кохання — це почуття, дуже пов’язане з кольорами, схоже на тисячі накладених одна на одну райдуг.

«Скільки я втратила через страх утратити», — подумала, дивлячись на гру райдужних кольорів.

Вона лежала під осяйним створінням, із цяткою світла над лівим плечем і блискучими нитями, що тяглися від голови та пупа.

— Я хотіла поговорити з тобою, але так і не змогла, — сказала вона.

— Бо багато випила, — відповів він.

Усе це для Бріди перетворилося на далекий спогад: шинок, вино й відчуття роздратування від чогось, чого вона не хотіла визнати.

— Дякую за видіння.

— То не були видіння, — сказала їй осяйна істота. — Ти споглядала мудрість Землі