Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Поміркувавши, вона зупинилася на комбінації із сюрікенів, дротиків та ласо. Плюс кольт сорок четвертого калібру. Взагалі-то, до вогнепальної зброї Волкріс ставилася зневажливо, але тут випадок особливий, і без нього не обійтися. Прикріпивши спорядження до сідла так, щоб у будь-яку мить можна було ним скористатися, вона прикрила свій арсенал ласо, легко злетіла в сідло і галопом помчала услід за Пеппером.

Наздогнавши редактора, жінка насамперед узялася за ласо. Кілька свистячих обертів у повітрі над головою, точний кидок — і петля намертво захлеснулася навколо Максового корпуса. Відтак — короткий ривок.

Здивовано скрикнувши, Пеппер вилетів із сідла, а його рушниця з брязкотом покотилася по камінню. Волкріс скочила на землю й кількома точними рухами зв’язала свого «боса».

— Невеличкі зміни в штатному розкладі, — сказала вона у відповідь на його приголомшений погляд. — Я не можу допустити, щоб ви й надалі нас втримували. Вандербілт найняв мене не для того, аби я сиділа склавши руки. З цієї хвилини операцією керую я, а отже, дію так, як визнаю за потрібне.

Без найменшого зусилля Волкріс звалила тіло свого супутника поперек сідла, прив’язала його ласо й заткнула рота нещасного редактора кляпом, потурбувавшись лише про те, щоб він не сповз додолу і не виплюнув кляп у найбільш непідходящий момент. І хоч як звивався Макс, намагаючись виборсатися, все було дарма.

Наостанок Волкріс підібрала з землі його рушницю і приторочила її до сідла свого коня зі словами:

— Вам, Пеппере, вона більше не знадобиться!

Відтак вона скочила в сідло, спіймала поводи Максового коня й пустила обох скакунів чвалом.

— Ми повинні негайно покинути це місце. У вас усе готово? Швидше, швидше, друзі!

Гумбольдт похапцем розсовував по сумках і пакунках усе, що траплялося під руку. Фотографічну пластину він запхнув до внутрішньої кишені свого похідного сюртука, а потім із клацанням розкрив свій саквояж зі зброєю. Перед Оскаром постав цілий арсенал знарядь убивства. Вийнявши свій випробуваний багатозарядний арбалет, учений перевірив, чи є стріли в барабані автоматичного заряджання.

— Що ти там угледів? — У голосі Шарлотти чувся неприхований переляк.

— Це Волкріс, — відповів Гумбольдт. — Вона менш ніж за дві милі звідси і теж помітила нас. Вона знає, що тут, у цій ущелині, ми як миші в мишоловці. Тікати нам нікуди, лишається одне — захищатися…

— Еліза знає, де починається таємна стежка, — випалив Оскар. — У неї тільки що знову було видіння!

Гумбольдтова рука завмерла в повітрі.

— Ти серйозно?

— Це десь зовсім поруч.

— Де саме?

— Я дізнаюся, як тільки ми опинимося поблизу, — промовила Еліза. — Я мала контакт із Босуеллом і зрозуміла, в чому тут річ.

Гумбольдт якусь мить вагався, вирішуючи, потім коротко кинув:

— Добре. Принаймні, варто спробувати. Вперед!

Еліза скакала на чолі кавалькади — тільки вона могла розпізнати приховані знаки, за якими можна знайти вхід на стежку. Шарлотта й Оскар їхали за нею, а Гумбольдт прикривав супутників іззаду.

Дорога як і раніше йшла вгору, а місцевість навколо ставала все більш дикою і непрохідною. Власне, і дорогою це вже не можна було назвати. Всюди громадилися тріщинуваті брили гірської породи, які доводилося об’їжджати, щоб мули не поранились.

Вони не проїхали й кілометра, як шлях їм перепинила величезна скеля — немов добра половина сусідньої гори впала прямо в ущелину. Під’їхавши, втікачі побачили біля підніжжя скелі вузьку розколину, з якої витікала стрімка Колка. Зліва від потоку виднілася якась подоба карнизу, і всім довелося спішитися, щоб провести мулів через небезпечну ділянку.

Розколина виявилася глибокою печерою. Тут стояв сильний шум — води річки з гуркотом тягнули в руслі безліч дрібного каміння. Із склепіння звисали кошлаті пасма вологолюбного моху, а повітря було насичене найдрібнішими краплями води, від яких карниз, по якому рухалися подорожні, ставав неймовірно слизьким.

На щастя, за півсотні метрів показався вихід. Розколина залишилася позаду, і перед ними відкрилася широка улоговина з півкілометра в діаметрі. Річка перетинала її посередині, а решту всього простору вкривало нагромадження великих і малих кам’яних брил. Дивно, але багато з них мали правильну форму і здавалися створеними рукою людини.

Усі четверо сіли в сідла і продовжували шлях, але як тільки вони опинилися в центрі улоговини, Еліза зупинила мула і скинула руку вгору.

— Тут, — сказала вона. — Це місце я бачила в Босуеллових думках.

— Отже, звідси починається стежка, що веде до верхнього краю ущелини? — із сумнівом запитав Гумбольдт, оглядаючи околиці.

З усіх боків улоговина була оточена прямовис ними скелями, що здіймалися в надхмарну височінь. Ніде поблизу не було видно ні уступів, ні сходинок, ні вирубаних у камені жолобів. Нічого такого, що могло б допомогти піднятися. А дертися по вертикальних стінах було рівнозначно самогубству.

— Сюди, — сказала Еліза, показуючи ліворуч. — Ідіть за мною!

Вона спішилася, зійшла зі стежки і квапливо попростувала між кам’яними нагромадженнями. Незабаром Еліза зникла з очей, і решті нічого не лишалося, як піти за нею.

Пройшовши з півсотні метрів, подорожні зупинилися перед вузькою розколиною, скраю якої височів валун, помережаний дивними значками.

— Пізнаєте? — схвильовано вигукнула Шарлотта. — Це ж ті самі знаки, які Босуелл накреслив на зворотному боці фотопластини. Тут є символи, пов’язані зі словами «стежка» і «дощ» мовою кечуа. Отже, Небесна стежка має починатися десь тут.

— Так, але де саме? — Гумбольдт задумливо розглянувся. — Я не бачу тут нічого схожого.

Еліза приклала долоню до чола і поринула в себе. Минув деякий час, і вона розчаровано похитала головою.

— Я, звичайно,