Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

пощастило заволодіти багатою українською землею, бо народ тут темний, він не розумів благородної мети великої німецької нації. У цьому селі, наприклад, ще в ті часи були партизани. Саме в Соснівці я повісив одного з них… Ось, панове, маю слід на згадку про ту пригоду…

Галя, коли він закасав рукав, помітила в нього шрам на зап’ясті.

— Були поранені, пане полковник? — спитав один з офіцерів.

— У тому-то й річ, що ні… Ви, мабуть, будете сміятися, панове… Коли я брав того партизана у його хаті, то дружина й кількарічний син вчепилися в нього, мов реп’яхи. Ну, жінку я одним ударом порішив, а її щеня вкусило мене за руку…

Розлігся такий регіт, аж забряжчали шибки.

Полковник теж добродушно сміявся з усіма разом.

— Пане полковник,— поцікавився той самий офіцер,— від того щеняти, певно, й мокрого місця не лишилося?

— Уявіть собі, ви помиляєтеся. Ми, німці, часом буваємо сентиментальні… Але татка його я повісив у центрі села.

— Браво! Браво! — загули добряче захмелені офіцери.

— На жаль,— просторікував полковник піднесеним тоном,— тоді нам не вдалося приєднати Україну, а сьогодні, як бачите, нарешті справджуються наші благородні наміри, й Німеччина, завдяки мудрому фюрерові, простягнеться до Уралу й Кавказу…

— Хайль Гітлер! — скочивши на ноги, викинув перед собою руку майор.

За столом п’яно ревнули:

— Хайль!

Великих зусиль коштувало Галі стримувати в собі відразу, усміхатися, коли серце переповнювала ненависть до цих головорізів з червоними від горілки пиками.

— Панове! — підохочував усіх майор.— Ще раз за здоров’я нашого дорогого ювіляра.

— Пісню! — обертаючись до Галі, зажадав ювіляр.

Галя всміхнулася і чемно відмовилася:

— Даруйте, не маю до того нахилу.

— Не вірю. Всі українці співають,— сказав полковник і продовжував наполягати: — Ну, давайте! Співайте хоч «Катюшу», чорт би її вхопив!

Фельдфебель Буш, помітивши, що Вольф от-от спалахне через Галину впертість, звернувся до неї:

— Заспівайте, фройляйн, адже вас просить не хто-небудь, а сам ювіляр.

Галя вловила його легенький натяк і почала співати:

Расцветали яблони и груши, Поплыли туманы над рекой, Выходила на берег Катюша, На высокий берег на крутой.

Дехто став їй підтягувати, а полковник раптом загорланив щосили, змінюючи в пісні ім’я Катюша на Галя і від того збиваючись з ритму.

Галя усміхнулась, кивнула йому, ніби її тішила Вольфова «творчість».

Коли вона вмовкла, офіцери з вигуками «браво» заплескали в долоні.

— Це незрівнянно, фройляйн, ви справжня пріма! — похвалив ювіляр і раптом заволав:

— Співати! Усім співати! Давайте «Майн лібе Марта»[4].

Офіцери ніби давно чекали такого наказу — відразу заревли, хоч вуха затикай. Той затяг повільно, той швидко, той вгору, той униз, та ще й намагалися перекричати один одного. Ревище божевільних та й годі.

У цей час Галя помітила, що фельдфебель Буш нишком вислизнув із кімнати.

— Патефон! — знов загорлав Вольф, коли домучили бідну «Марту».— Танці!

Завели патефон, усі почали танцювати парами, затупотіли, як отара овець.

Через кілька хвилин повернувся фельдфебель Буш і, не знайшовши собі пари, вхопив стілець, закружляв з ним по кімнаті.

Полковник, хитаючись, насилу звівся на ноги й запросив до танцю Галю. Вона підвелася…

Коли закінчилася платівка, майор зі штабу генерала Шведлера вирішив знову піддати жару:

— Панове офіцери! Прошу всіх випити за здоров’я полковника Віллі Вольфа та фройляйн Галі!

Усі схвально загули, охоче посунули до столу.

Галя сама взяла пляшку й, наливши полковникові по вінця, сказала:

— Російську горілку треба пити до дна. Не можна ставити на стіл недопиту склянку.

— Чому? — здивувався Вольф.

— Кажуть, що від залишеного п’яніє сатана й насилає лихо.

Полковник зареготав з такого наївного повір’я, однак вихилив склянку до дна й опустився на стілець, уже не маючи сил триматися на ногах.

Галя зиркнула на годинник на його руці. Ще одна обставина непокоїла її, і тривога зростала з кожною хвилиною. Річ у тім, що, зустрівшись тоді з Олегом та капітаном Бобровим, вона дізналася, що брат цієї ночі мас бути зі своїми хлопцями в розвідці й десь о другій ночі обіцяв заглянути додому. Галя похвалилася, що лихо їх обминуло,— ніхто не зупинився на постій у їхній хаті, й Олег тепер може несподівано наразитися на небезпеку. Треба було якось його попередити.

Годинник показував першу ночі… Що ж робити? Галя вже сиділа як на голках. Але тут якраз підвівся той-таки майор зі штабу генерала Шведлера і, намагаючись не хитатися, сказав:

— Панове офіцери, мені здається, що ми сьогодні чудово порозважалися, пора вже, як кажуть, і честь знати. Завтра нас чекають великі справи, що вимагають здоров’я, а отже, й здорового сну. Крім того, пан полковник також стомився, давайте побажаємо йому доброї ночі, подякуємо за все і розійдемося.

Офіцери сприйняли майорові слова як наказ і швидко почали розходитися.

Полковник Вольф насилу доплентав до свого ліжка й відразу захріп, не знявши ні мундира, ні навіть чобіт. Може, надіявся на свого ад’ютанта Отто, але того скосило ще раніше.

Галя вийшла надвір, жадібно вдихнула свіже прохолодне повітря, таке приємне після полковникового застілля.