Юрій Анатолійович Пономаренко - Чинність і дія кримінального закону в часі

в момент визнання судом в обвинувальному вироку діяння, вчиненого особою, злочином та покладення на таку особу кримінальної відповідальності проявляється другий рівень дії кримінального закону – його реальна дія. У даному випадку правило поведінки, визначене кримінальним законом, застосовується до певного суспільного відношення, що створює умову для подальшої реалізації цього правила у реальній поведінці суб’єктів правовідношення[313]. Таким чином, реальна дія кримінального закону – це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом.

У зв’язку з викладеним, слід підтримати тих авторів, які вважають, що дія і застосування закону не є тотожними поняттями[314]. Якщо дія кримінального закону – це поняття матеріального права, яке відображає сутність, зміст впливу закону на кримінальне правовідношення, то застосування кримінального закону – це поняття процесуального права, яке характеризує форму зовнішнього прояву такого впливу. В результаті реальної дії кримінального закону потенційне повноваження, що виникло у держави з моменту вчинення злочину, стає реальним і строго окресленим. Держава стає повноважною визнавати діяння, вчинене особою лише тим злочином, яким його назвав суд у вироку, і застосовувати лише таку кримінальну відповідальність, яку визначив суд. Таким чином, реальна дія кримінального закону створює передумову для трансформації юридичного змісту правовідношення, що виникло з моменту вчинення злочину, у фактичний. Фактично може бути реалізоване лише конкретизоване судом повноваження держави, а не те потенційне, яке з’явилося у неї в результаті потенційної дії кримінального закону. Отже, для реальної дії кримінального закону необхідна єдність двох підстав: по-перше, вчинення особою діяння, яке є умовою потенційної дії закону, по-друге, винесення судом правозастосовчого рішення у виді обвинувального вироку. Й.О. Покровський, маючи на увазі саме рівень реальної дії закону, зазначав, що “закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником є суд”[315].

КК України 2001 року строго витримав концепцію, відповідно до якої правозастосовче рішення, яке є другою підставою реальної дії кримінального закону, може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини 1 статті 74 КК України особа може бути піддана кримінальній відповідальності, звільнена від такої відповідальності або покарання лише судом. При цьому суд, виносячи правозастосовче рішення (обвинувальний вирок при покладенні кримінальної відповідальності або постанову при звільненні від неї), послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння[316]. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Далі, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. В результаті ж застосування санкції визначається реальне повноваження держави покласти на особу конкретний обсяг кримінальної відповідальності. У випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності суд застосовує кримінально-правові приписи, які складаються не з гіпотези і санкції, а з гіпотези і диспозиції, при чому перша – називає передумови і підстави звільнення від кримінальної відповідальності, друга – визначає повноваження суду на таке звільнення[317]. Таким чином, у будь-якому суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-правові наслідки виявленого положення[318]. Після того, як в результаті реальної дії кримінального закону у держави з’явилося повноваження визнавати скоєне особою діяння злочином і піддавати її кримінальній відповідальності, існують вже кримінально-виконавчі правовідносини. В рамках цих правовідносин і реалізуються названі повноваження, вони переходять з рівня юридичного змісту правовідношення в його фактичний зміст.

Таким чином, повноваження держави на визнання особи такою, що вчинила злочин, та піддання її кримінальній відповідальності проходить, за загальним правилом, три стадії розвитку. Спершу в результаті потенційної дії кримінального закону воно з’являється як потенційне. У такому виді воно існує в рамках правовідношення кримінального переслідування. Потім в результаті реальної дії кримінального закону воно стає реальним і конкретним. Це відбувається в рамках власне кримінального правовідношення. Після цього, в рамках кримінально-виконавчого правовідношення це повноваження реалізується. Тим не менше, на кожній із цих стадій згадане повноваження визначається тим кримінальним законом, відповідно до якого є юридичним фактом діяння особи, що породило найперше з правовідношень – правовідношення кримінального переслідування. Таким чином, кримінальний закон діє щодо такого правовідношення на всіх трьох етапах, що й дало Н.Б. Алієву підстави виділяти три етапи дії кримінального закону: кримінально-процесуальна діяльність, призначення покарання, виконання покарання[319].

Той факт, що у всіх трьох названих правовідношеннях є єдиними суб’єктний склад (особа, що вчинила злочин, та держава), предмет (кримінальна відповідальність), а їх зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування кримінального правовідношення у широкому сенсі. Таке кримінальне правовідношення у широкому сенсі вбирає в себе правовідношення кримінального переслідування, власне кримінальне правовідношення та кримінально-виконавче правовідношення. Виникає воно з моменту виникнення правовідношення кримінального переслідування, тобто з моменту вчинення злочину, а закінчується в момент повної реалізації державою свого повноваження піддавати особу кримінальній відповідальності. У зв’язку з цим, власне кримінальне правовідношення, яке