Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

А якщо ниточка тягнеться до одного згорілого палацу, точніше — руїн цього палацу і тих, які залишилися там безкарними?.. Можна було, звісно, провести вилазку до всевідаючого вуйка Фонся, та раптом через зникнення капітана вся місцева поліція на вухах за кожним кутом стоїть і нас, рідненьких, чекає? А якщо вдова лише за тим і вийшла, щоб поліцію з вух на ноги поставити?

Особисто я не знаю шкідливішого заняття, аніж сидіти і думку гадати. Піти полежати, чи що?

Блиск леза подіяв, мов ковток заспокійливого. Повернувши ножа на місце, я вирішив почекати з рішеннями і… І раптом зрозумів вдову з повадками вовчиці. Залишившись на самоті в будинку з чотирма кімнатами нагорі, вона блукала цими кімнатами і думала, як я зараз думав, з осторогою дивлячись на двері, як я зараз дивився, і не знаючи, чого чекати від зовнішнього світу, як не знав зараз я.

І я врешті зрозумів, яку лінію поведінки мені обрати.

Здається, я перевірив усюди. Кожний закамарок, кожну шухлядку, скриню, шкатулку, коробочку, кожне більш-менш пригоже пуделко, усі потаємні місця під матрацами, у погребі, у крупах і солі, за гобеленами, картинами, килимами, образами, під обшивкою меблів, сукенок, чоловічих строїв… Усе замкнене було відчинено, усе коштовне перераховано, усі статки обліковані… Причому ні пилюка, ні хитро залишені всюди сигнальні повідомлення — ниточки чи павутинки, — порушення вигляду чи місця розташування яких могло свідчити про незаконне вторгнення, не були мною ушкоджені, що означало — я міг собою пишатися.

Це був наче іспит за все моє дотеперішнє життя, за все, що я вивчив і в чому набув певної, не найгіршої кваліфікації. Іспит зі злодійства.

Янека я попросив обміряти вікна, двері і підлоги у всіх чотирьох кімнатах нагорі, які ми начебто отримали наказ полагодити за час свого квартирування тут, мотивуючи свою незадіяність у цих роботах необхідністю скласти план подальших дій. Не знаю, чи повірив бувший пан моїм недолугим поясненням, але, певно, йому теж хотілося зайняти себе чимось, що не відгонило кров’ю, зброєю і смертю.

Поранений усе ще не збирався ощасливити нас своєю притомністю і тихо трусився під ковдрою, сіро-блідий, мов день за вікном.

Тому на момент приходу господині усі ми втрьох — можна сказати — працювали на славу.

Коли вхідні двері відчинилися, я сидів на тій самій сходинці і підбивав в умі цифри проведеної мною інспекції. Курив пес файку на довгім цибуху, значить. Для тих, хто не зрозумів, — це про мене.

Господиня поставила на підлогу кошик з провіантом і стріпала краплі дощу зі свого каптура. Моє місто любило дощі так, як навіть спрагла пустеля їх не любила. Спрагле місто спраглих людей.

А той пес із файкою спалив собі вухо. І де це вухо тепер — дитяча лічилка так толком пояснити і не могла… От і я сидів та думав, чи випаде мені колись нагода напитися досхочу, чи доведеться до смерті горіти в полум’ї. Те полум’я, куди мене вкинуть після смерті, уже буде звичним і рідним. Наче дощ у моєму місті.

— Я все перевірив, — сказав я їй, не встаючи. Нехай пробачить мені етикет, але коли ви підведетеся зі сходів назустріч жінці зі зброєю, то будете нависати над нею, мов загроза, а це викличе вибухонебезпечну реакцію. Одне тішило: господиня не виглядала на таку, що дотримувалася етикету завжди і всюди.

Мовчки дивилася на мене від дверей, а з плаща на підлогу скапували краплі дощу. З плаща, під яким ховався карабін.

— Двадцять асигнацій на суму дві тисячі золотих ринських, вісім штук коштовностей, із яких рубіновй набір — нашийник плюс сережки — потягне на п’ятсот гульденів, готівка на суму десять тисяч золотих ринських… — Хочете, щоб жінка не зводила з вас очей, — вкажіть їй, де заховані її найбільші скарби. Матимете кілька секунд, поки вона прикидатиме, як їх у вас відібрати і що з вами зробити після цього.

— Можете перевірити, вони на своїх місцях. Я хотів показати вам, що не збираюся грабувати ваш дім. І я можу гарантувати вам, що ніхто не дізнається про все це добро… принаймні, від мене…

Таким чином я признавався їй, хто я такий і чим промишляю. Як інші признаються на сповіді. Бо вичерпав усі звичні методи впливу. Бо до сповіді мені — як моєму місту до пустелі.

— Ви зі свого боку можете не вірити моїм гарантіям. Я б не повірив. Ви можете викликати жандармів. Був би я сам — мене б тут не було за секунду. Але я не сам.

Жінка зі зброєю мовчала. Дощ сильніше застукотів по ґанку. Я вже й забув, коли комусь говорив правду.

— Тому нам потрібна фора. Кілька годин, кілька діб — скільки буде ваша ласка на те. Мій… спільник говорив, що ми зможемо відплатити вам тим, що в наших силах. Ми справді зможемо, якщо дозволите.

Мовчала. Ще не вирішила. Дощ переходив у зливу. Розрішення[83] таким, як я, не дають. Бо ми не просимо.

— Я також знайшов одяг… чоловічий… у шафі. То вашого покійного чоловіка? — спитав те, що було в моїй інспекції знайдено найважливіше.

Вона вперше за весь мій монолог стрепенулася. Закусила губу, озирнулася, наче в пошуках названої мною шафи, глянула на свої черевики з болотом, а тоді на кошик.

— Можете взяти… дещо з одягу. А я тут купила… дещо з продуктів, — підняла