Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

вийшли у коридор. Двері пронизливо рипіли. Було вже близько одинадцятої, вгорі грали «Маленького ослика».

На вулиці дзюркотіла вода у ринвах, і вони відчули на обличчях теплий вологий вітер.

— Скажи, ти… любиш мене? — спитала Майя.

Аарне вловив у її голосі щось тривожне.

— Так, — швидко відповів.

— За що?

— ?

— За що можна мене любити? Я не підходжу тобі.

Аарне зупинився.

— І тобі не соромно?

Майя одвернулась і закусила губу. Над ними в деревах пронісся вітер — весняний вітер. Аарне обережно добирав слова.

— Послухай… Зрозумій, я дуже люблю, коли у людини є руки. А ще більше — коли у неї є голова… Голова! Розум!.. І не з книжок запозичений розум, а… ну… просто людський розум! Якщо у людини немає голови, це, на мою думку, гірше, ніж коли в неї немає рук. Як ти вважаєш?

— Не знаю…

— Що ти не знаєш?

Майя відповіла не зразу. Якийсь час вони стояли під великим мокрим деревом, уникаючи дивитися одне на одного.

— Гаразд, ходімо. вже… — нарешті прошепотіла дівчина.

— А, чорт!

— Що з тобою? — злякалась Майя.

— Нічого. Ходімо, ходімо…

— Ти не відповів мені, Аарне…

— Пробач… За що я люблю тебе?.. — Аарне зупинився. — Знаєш, може, я не дуже люблю тебе таку, як ти є. Але дуже люблю ту дівчину, якою ти колись неодмінно станеш! Неодмінно! Віриш? Скажи, віриш?

— Не знаю.

— Я примушу тебе змінитися, чуєш? Я знаю, що ти зможеш. Ти повинна знайти собі мету в житті, чуєш?

— Примусь мене, — всміхнулася Майя. — Прошу!

— Як?

— Ну, хоча б удар мене.

— Облиш! Ти почнеш малювати. Я не прийду до тебе доти, доки ти не зробиш чого-небудь.

— Гаразд.

Мрячив теплий дощ. У світлі неонових ламп мерехтів асфальт.

— Весна, — мовив Аарне.

— О, ще ні… Ще разів чотири-п'ять випаде сніг…

— Ти тільки понюхай — у повітрі пахне весною!

— Гарно.

Справді, було гарно. Й Аарне був певен, що весна прийде, незважаючи на холоди.

ДЕНЬ СУМНІВІВ

У калюжах відбивалося ясне небо, а між калюжами чорніла грязюка. Сонце пригрівало, і в чорному пальті було просто жарко. Аарне піднявся сходами і звичним рухом відчинив двері. На сходах лежав рудий кіт. Йому теж було тепло.

Вікна кімнати виходили на північ. Тут було прохолодно й тихо. Аарне кинув папку на канапу і сів.

Увійшла тітонька Іда.

Аарне глянув на неї і одразу зрозумів: щось не гаразд. Вона ніяк не могла почати. Пройшла через усю кімнату до столика з радіоприймачем, взяла там спицю до плетіння, покрутила її в руці, постукала кінчиком по столу і знову поклала в шухляду. Потім трохи постояла коло вікна, дивлячись надвір, і зітхнула. Аарне розгорнув якусь книжку, що трапилась під руку, і не відводив голови. Відчував: тітонька дивиться на нього, так було секунд двадцять. Нарешті Аарне підвів голову. Тітонька ждала саме цієї миті.

— Де третій том моєї енциклопедії?

— Що?

— Я питаю, куди ти дів третій том моєї енциклопедії?

— Чому саме я мав кудись його подіти?

Тітонька криво всміхнулась.

— Аарне, будь чесний, прошу. Ну, я розумію…

— Я його не брав.

— Ну, я розумію, тобі потрібні були гроші, і ти — що ж було робити? — продав його… Так же?

— Я вдруге кажу, що ніякої енциклопедії не брав. Тітонька випрямилась, одвернулась і сіла на канапу.

Поправивши на вікні фіранки, мовила трохи іншим тоном:

— Я стара дурепа… Я справді була дурна… Вірила і все ще сподівалася. Сподівалась аж до цієї хвилини. — Вона прибрала театральної пози. — Тепер я втратила надію. Я чекала три роки. Вірила, що з тебе виросте людина, справжній мужчина. Я б тобі все віддала, всього навчила б тебе…

Тітонька затулила обличчя руками. Видно було тільки очі — застиглі, в сльозах. Мовчання. Надворі якесь дівча стрибало по калюжах.

Несподівано тітонька витерла очі і тихо засміялась. Сміх пролунав фальшиво й недоречно. Це було навіть страшно. І вона заговорила вже зовсім інакше — легко й весело.

— Та-ак, так. Мені Ітті вчора розповідала: був гарний хлопець, син лікаря Ральфберга, справді гарний хлопець. Гарно вдягнений, інтелігентний. У нього був друг, теж гарний хлопець… —