Олександр Шевченко - Аутсайдери

розмахуючи руками, повернув ліворуч, ані на мить не зупиняючись. Забарвлені червоним маревом надвечір’я вулиці знову спорожніли. На відтинку від провулку до центру Ковильця не трапилося жодної людини — так само, як і вчора. Вони зачаїлися… і спостерігають. Може, навіть підсміюються.

Біля клумби його втомлені ноги перечепилися одна за одну, і хлопчик повалився долілиць, відчувши, як крізь штани обдер коліна до крові. Обличчю від падіння теж дісталося — з носа потекло, а губи неначе поцілували розпечену праску. Номерний знак випав із рук, глухо дзенькнувши. Максим заскиглив у безсилій люті, роблячи слабкі спроби підвестися. Мабуть, він так і залишиться лежати тут, доки його не знайдуть і не перетворять на одного зі щасливих мешканців.

І знову почувся звук автомобільного двигуна. Звівши голову, він побачив, як до нього наближається чорна Даромирова машина. Надія, що фортуна все ще на його боці, розтягла закривавлені вуста в усмішці. Та коли водій вийшов із кабіни, усмішка сповзла з лиця.

27

Він дістався площі й там побачив хлопчика — той лежав на асфальті, як зламана лялька. Що, втомився робити шкоду? Ну, то зараз отримаєш коротку лекцію на тему «Що таке добре, а що таке погано».

Даромир зупинив машину, вийшов із салону й наблизився до малого розбишаки, зважуючи пістолет у руці. Що ж ця мала паскуда накоїла, що йому довелося полишити власну сім’ю, аби провести виховну роботу?

Малий підвів на нього очі й пропищав:

— Вас уже перетворили? Ви тепер із ними?

— Що це ти верзеш? Краще скажи на прощання, що ти накоїв? Замість того, щоб бути зі своїми дружиною й донькою, я маю няньчити якогось шмаркача!

— Ваші… дружина і донька? — хлопець трохи підвівся на ліктях. — Але ж ви приїхали сюди один!

Даромир зняв із запобіжника й націлив пістолет на малого. Треба кінчати з ним і повертатися. Для чого це безглузде базікання?

— Вони ж були мертві, чи не так? Ваші…

— Що? — він зупинив палець, що вже тиснув на курок.

— Ваші дружина й донька. Вони ж померли?

— Звідки ти знаєш?! — гаркнув Даромир. — Можливо. А тепер вони живі…

— …і вони наказали вам убити мене?

Рука з пістолетом повільно опустилася.

— Це не вони! — вигукнув Максим, стаючи навколішки. — Послухайте… Моя мати нещодавно померла, а в цьому місті вона знову з’явилася! Але це не моя мама! Вона забрала тата, перетворила його на… на когось іншого. Вони — не люди! Вони хочуть захопити всіх нас!

«Дитячі казочки», — хотів було сказати Даромир, але раптом неначе хтось штурхонув його у плече, приводячи до тями. Він підніс зброю до очей і здивовано спитав у себе, якого це біса він надумав.

«Ви ж не чіпатимете нас?» — послужливо підкинула спогад пам’ять.

«Моя дружина замовила мені вбивство», — була наступна думка.

— Ви повинні мене послухати! — продовжував хлопчик. — Той божевільний попереджав усіх нас. А ми так нічого й не зрозуміли… Але я бачив машини всіх, хто приїздив сюди раніше! Вони там, у лісі, розбиті…

Він казав щось іще, але Даромир уже не слухав. До свідомості нарешті дійшла кричуща невідповідність… Хіба його дружина могла бажати чиєїсь смерті? Хіба його справжня дружина могла поводитися таким чином? А що ж він сам? Відпустив віжки й дозволив комусь маніпулювати собою…

Даромир ще не повністю розумів, що ж відбувається, але інстинкт самозбереження наполегливо натякав, що пора вшиватися звідси. Усе це несправжнє. Його охопило відчуття смертельної небезпеки..

— Ви ще людина! — вимовив Максим. — Я бачу! Вас іще не встигли перетворити… І нам треба тікати!

— Маєш рацію, — кивнув Даромир, замислено озираючись навколо. — Здається, я щойно ледь не вступив у лайно… Не розумію, що до чого, але щось мені й не хочеться це з’ясовувати. Кажеш, твій батько…

— Мій батько мертвий! — крикнув Максим. — Благаю вас, їдьмо!..

— Гаразд, — він засунув парабелум за пояс і допоміг хлопцеві підвестися. — Сідай у машину, хутко. Ми їдемо… але спочатку я хочу ще раз навідатися в будинок Ярини.

— Що?! Невже ви ще не зрозуміли? Вони ж…

— Сідай у машину! — відрізав Даромир. — І не галасуй… ми швидко. Я знаю, що роблю.

Та чи справді він знав? Чи не безглуздо було повертатися туди за грошима? Ні, переконував він себе, зовсім ні. Щойно його пошили в дурні, використавши обличчя найдорожчих йому людей. Яким чином? Потім подумаємо над цим. Але він зовсім не збирався сплачувати їм за цю виставу сорок тисяч доларів.

— Прошу вас, повернімо! — заскиглив хлопчик, скулившись на пасажирському сидінні. — Вони можуть читати думки! І вони знають, що ви будете робити!

— Не встигнуть, — похмуро відповів Даромир і натиснув на акселератор. Вони помчали вулицею і за