Володимир Кільченський - Присмак волі

— Це ти відомстив за свого коня, — промовив Гаркуша і нервово гукнув до всіх: — Дивіться, хлопці, на всі боки, а то тут, мабуть, чимало вештається бусурманської сволоти!

Проїхали до обіду без пригод, а потім оглянули місцевість, і Павло крикнув переднім:

— Тепер беремо правіше до півдня, а то приїдемо в лапи полякам! Треба йти, а тільки потрапимо до Дніпра, будемо йти понад ним, за течією.

Їхали без обіду та перепочинку, жуючи сушену рибу і запиваючи водою. Ніхто не скаржився на таку поспішність, усі вже наситилися пригодами. «Та це ще й Січі не бачили», — міркував у ці хвилини кожен...

Уже сутеніло, коли передні прискакали до гурту і сповістили, що попереду Дніпро, і тоді вирвалося різноголосе: «Слава Богу!», «Дякуємо Господу!», «Слава Всевишньому!».

— Тут татар, напевне, не буде, а заставу все одно виставимо, мінятимемося частіше, — зауважив Гаркуша, і всі, розділившись на купки, сіли вечеряти.

Першими знову випало вартувати Андрієві з Іваном. Хлопці розташувались неподалік від гурту, а коней залишили пастися на крутому березі Дніпра. Спати Андрієві хотілося так, що голова, підперта кулаком, сама падала до землі, тим самим не даючи йому заснути. Поруч лежав Іван і щось бурмотів, щоб не заснути. А так же гарно озивалися цвіркуни, і коли-не-коли чувся гуркіт порогів, що налаштовувало спати... Хлопці відчули, що вже час їх змінювати, бо сузір’я Плеяди стало перекочуватися на другу половину неба, тож пішли будити свою заміну.

Ледве вдалося розштовхати молодих великокозирщанських хлопців, а коли ті розплющили сонні очі і закліпали, Іван і Андрій примостилися спати біля побратимів, які сопіли уві сні.

Прокинулись, як сонечко вже стало підігрівати повернуті до нього спини, і всі почали бадьоро розштовхувати один одного. Попереду була дорога, і ніхто не знав, коли вона закінчиться...

Цього ранку зварили гарячого кулешу і жадібно почали їсти. Присохлі черева мандрівників мали собі вранішнє «свято живота», після якого скоро вже не буде такого щастя. Павло Гаркуша сказав, що вони у будь-якому випадку мають на ніч прийти до Січі, бо вже досить вивіряти долю. Отаман дозволив усім по черзі спуститись до Дніпра і хутко скупатися перед дорогою.

Напоєні Орлик та Гнідко також були готові в дорогу, і хлопці, перевіривши стремена та підкови, скочили на своїх вірних скакунів. Цього разу так само попереду їхав Павло з половиною хлопців, а Андрій з Іваном замикали гурт вершників, час від часу оглядаючи пройдену дорогу.

— Давай уважно придивлятися, Іване. На зиму додому підемо, то ніхто нам підказувати не буде, — промовив Андрій, а Іван відповів:

— Та добре було б дістатися додому... Тільки б голови наші були цілими, Андрію!

Уже десь ближче до вечора помітили, щодо них зі степу летить з десяток вершників, і Павло вигукнув, щоб всі підтягнулись і чекали. За всіма прикметами це були запорожці. Коли ті під’їхали ближче, всі побачили оселедці на їхніх головах, а у деяких — башлики від козацьких шапок.

— Я виїду вперед, а ви дивіться, — сказав Павло і скочив на коня.

Проскакавши вперед сажнів зо двадцять, зупинився в очікуванні. З гиканням та свистом підлетіли запорожці і оточили Гаркушу, не звертаючи уваги на хлопців, які просто-таки застигли на одному місці.

— Хто такі будете? — запитав дебелий козак.

Павло випрямився в сідлі, відповів:

— Самарського куреня, козак Гаркуша. А це — мої земляки з Великокозирщини...

Запорожці мовчки обдивилися незнайомців і стали гукати:

— Добре, рушайте до Хортиці! Ми дамо двох наших товаришів, які вас доправлять! Зустрінемося ще!..

Хлопці з радістю поспішили до козацької вольниці у супроводі двох козаків. Дорогою почали розмовляти, і один з них, дізнавшись, звідкіля прибули Андрій та Іван, радісно вигукнув:

— А я — Санько Голота, родом з Кочерезьких хуторів, що побіля Самари! Мене хлопцем забрали татари, тож десять років слугував біля Тугай-бея, доки одного разу запорожці не визволили нас під час походу!..

Привітним хлопцем був Санько, та все розпитував про свій рідний край, хоч і говорив, що вже майже не пам’ятає нічого, тільки Ім’я матері залишилося у згадках. Запитав у Андрія, чому вони з Іваном мають власні луки, а у інших — два татарські... І Андрій розповів, що він з цим луком ще у юнацькі роки ходив на звіра і дуже поважає цю зброю.

— Я також! — засміявся Санько Голота.

Невдовзі дісталися до берега, навпроти якого виднівся великий острів.

— На острові — наша Січ, — гордо пояснив Санько.

Вони під’їхали до перевізників, яких чимало тут розмістилося: хто на плотах, а хто — з човнами. Треба було переправлятися, і хлопці, спішившись, підійшли до тих людей, привіталися з ними. Побачивши добрий гурт незнайомих козаків, перевізники запропонували свої послуги, і кожен запрошував до себе. Щоб переправитися на острів, треба було заплатити трохи грошей. За коня брали більше, але хлопці швидко порозумілися з шельмуватими човнярами. За те, щоб переправили коней і їх з Іваном, Андрій заплатив два гроші, а інші козаки, що торгувалися, заплатили менше і були цим дуже задоволені. Коней Андрія та Івана переправляли на окремому плоту, а в човні підстелили ще й вовняну підстилку для зручності.