Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

глухий голос диспетчерки попросив її назватися і продиктувати свої контактні дані.

— Для чого? — запитала Люція.

— Це невідкладна допомога! — суворо відказали на зворотньому кінці зв'язку. — А з допомогою не жартують! Інакше — вона відразу стає відкладною!

І Люція натисла кнопку закінчення виклику.

— Хм! — почулося з трубки, хоч телефон вже був у Люції вимкнений.

Переполохана жінка не знала, що їй чинити. Вона заметалася по вулиці, як підстрелена птаха, не знаючи, куди бігти. Її так настрашила потворна смерть невідомої бабці, що здогади, щодалі жахливіші, переповнювали уяву. Несподівано вона помітила, що по її шиї тече в'язкий язик синього полум'я. І вона заходилася гасити, приплескуючи його на плечах і грудях. Дивно, але вогонь виявився негарячим й притухав від її рухів, залишаючи лише припалені чорні смуги на аквамариновій тканині її довгого плаття. І тоді перестрашена Люція схаменулася, знайшла поглядом крука і, суворо на нього позираючи, підійшла впритул.

— Я знаю — ти від мого дядька Семирія Риза. У мене нікого, крім нього, немає. Він знає, що діється, і лише він мене захистить. Якщо дядько в Нобелі, то я поїду зараз до нього сама. А якщо він тут, то веди мене до нього.

— Тґут, не тґут, — прокаркав Дзюба і відлетів від Люції на кілька метрів у глиб закрутистої, вузької вулички. Матінка зрозуміла ворона і поспішила за ним.

— У-у! У! — загойдався всім тулубом птах, підтверджуючи правильність дій жінки і знову відлетів на десяток-другий метрів, указуючи їй дорогу. Коти і пси потрусили за ними слідом…

Глава 15,
в якій до справи беруться світлі сили, хоча від цього мало що прояснюється

Насправді ж Люції не варто було так нервувати. Бо потривожена стукотінням у вікно, гамселенням у двері та криками на вулиці Саня Василівна Хвостик (так за паспортом називалася бабуся з обличчячком-вареничком) невдовзі, як Люція пішла, відкрила одне око. І в її голові відразу щось забелемкало.

Саня була заслабка, щоб одразу зрозуміти, що ж то калатає. А то допіру тріщав і шварґотів усіма своїми коліщатками, ланцюжками й шестернями напільний годинник.

Бронзовий маятник хилитався з неймовірною швидкістю. А годинна і хвилинна стрілки так скажено вертілися, немовби наздоганяли час.

Старенька зосередилася, і кімната перестала перед нею пливти в різні боки, стрілки стишили свій біг і маятник рівномірно й акуратно загойдався, інколи для годиться полискуючи круглими боками. Хвостик глянула на годинника. Була сьома вечора, і холодне сонце вже присідало на схилку. Але Саня Василівна уміла по-своєму числити час поміж стрілок старого циферблата. Старенька примружила очі, й годинна та хвилинна стрілки знову закрутилися із шаленою швидкістю, тільки вже на кілька десятків обертів назад. Важкий маятниковий язик, повискуючи, знову засіпався, а сам годинник і його дерев'яний корпус загув, як паротяг.

Усередині Сані Василівни ще сновигав лютий холод, що здавався їй особливо недобрим. Вона згадала, що сама відв'язала свій вогняний вузлик, бо хотіла померти. Але чомусь цього не сталося. Знемагаючи від безсилля, вона зняла з колін картатого, зробленого з миколаївської тонкорунної вівці, пледа, який у кількох місцях уже світив дірками. Опустила ноги на підлогу. Навпомацки пошукала барвінкового кольору капці. Одного знайшла. А другий валявся далеко від крісла, біля порогу. Стара ледь дійшла до нього, взула і, зиркнувши на циферблат годинника, зненацька вклякла. Годинна і хвилинна стрілки так швидко крутилися назад, що в їхньому ряхтінні виникли рухомі образи. І баба побачила в них саму себе, якою була кілька тижнів тому. Вона знову примружилася, роздивляючись події, що відбувались у зворотньому, проти годинникової стрілки, спрямуванні. Ось вона, знеможена холодом смерті, темна на виду, з синцями під заплющеними очима, щораз сильніше розхитується в гойдалці. Стрілка крутнулася назад кілька обертів — і враз затремтіли її губи. Засіпалися пальці. Знову кілька обертів назад — і пальці з темно-сірих стали рожевими. Затим повільно підлетів з підлоги і влігся на колінах баби Хвостик край дірявого пледу, який, вочевидячки, у реальній події, що відбувалася за годинниковою стрілкою, злетів був з її колін. Потім один ясно-синій пантофель підскочив і встромився бабі на носок правої ноги, інший — продовжував теліпатися на лівій. І нарешті скрючена баба Саня випросталася в кріслі, долоня, притиснута до серця, відірвалася від грудей, очі розплющилися, і з вуст вирвався крик болю.

— Фу, бридко як! — пробурмотіла сама до себе Хвостик, відвернулася і плюнула на підлогу. І на тому місці, де вона плюнула, знову виникло зображення. У ньому було добре видно, як старенька, скрадаючись, підійшла до хати Марії Бут. На підвіконні з боку вулиці сидів, звісивши ноги, Марко в повзунках, на сідничці роздутих від начепленого памперса. На вигляд хлопчик мав десь із півроку, не більше, вже був доволі спритний і кмітливий. Принаймні, складалося враження, що він усе розумів і діяв свідомо. Маленя щось чи когось розглядало в глибині хати, а в долоньках тримало віжки: одну зіткану зі світла, іншу — з темряви. Ті віжки тяглися до вікна і зникали у склі, немов у поверхні води. Саня Василівна схопила хлопчика на руки. Він лиш зачудовано зиркнув на неї, але змовчав, підкорився, немовби щось таке, тільки йому відоме, укумекав. Однак віжок своїх не відпускав, а тягнув їх за собою з вікна на вулицю.

— Світь-тінь!.. — гукнув задерикувато до бабусі малий.

Бабуся цей вигук зрозуміла по-своєму і сказала в тон дитині:

— Не грайся словами. Це небезпечно!

Потім спритно перекусила зубами темну віжку. І хлопчик ураз зарюмсав.