Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Удалині мерехтіло світло. Намацавши стінку, ідеолог попрямував до нього. Ще трохи — і він увійшов у кімнату. Там на дивані лежав якийсь чолов’яга. Його худе обличчя прорізали дві лінії, що виділяли вилиці. Чоловік мав коротко пострижене волосся, довгий ніс. Він підклав руки під голову й спав, іноді сопів, як безпритульний пес, здригався, ворушив ногою. Це, певно, чоловік Василини, зміркував Горовий. «Дивний тип», — подумав він.

Тут почувся ледь помітний стукіт, таке легке металеве деренчання. Ще секунда — і знову звук, але вже більш глухий. Іван озирнувся. Та-ак, тут є вихід у бік кухні, може, там щось відбувається? Він трохи відчинив двері, які вели у вузький коридор. Бліде мерехтіння чекало попереду. Рівна смужка світла просочувалася крізь вузьку щілину дверей. Кілька кроків — ось і вхід у кухню. Там жовтіло нерівне коло гасової лампи. Усе приміщення через це набуло лимонного відтінку. Горовий присунувся до щілини й обережно подивився всередину. А там, на кухні, стояла велика, навіть величезна балія. Пишна, як збиті вершки, піна обрамляла залізні боки. Вода хлюпотіла, погойдуючись від будь-якого руху тієї, що зараз купалася. Василина — гола, зовсім гола! — милася, розгладжуючи руками пружні та повні груди. Опускаючись до живота, розтирала по собі піну. Потім гладила себе по щільних стегнах, оберталася, обмивала пухкі рожеві сідниці. Від побаченого в Івана перехопило подих. Він здавлено й глухо замукав. Оголена жінка раптом так сильно схвилювала його, що по тілу пробіглися судоми. Йому захотілося вдертися до неї негайно, завалити на підлогу, увійти в розігріте й чисте тіло. Ця сила потягу виявилася значнішою за все, що відбувалося з ним раніше. Він забув, що перед ним може бути такий самий потенційний ворог, як і всі інші в селі. Замість цього Горовий витріщався на фігуристу, угодовану бабу й загіпнотизовано дивився, як та ніжно вимиває своє тіло, торкається сосків, зачіпає свій зарослий чорний лобок. Сила потягу, як стало зрозуміло, виявилася міцнішою й значнішою за всі ті ідеологічні гасла, що дві години тому вилітали з рота Горового. Він за всяку ціну захотів володіти цією жінкою. Нова хвиля нерозсудливості накрила комуніста.

Тут із зали пролунав гуркіт, а тоді — довгий і протяжливий скрип дверцят шафи. Іван обернувся в темряву. Там, відокремлений коридором, перебував незнайомий йому худорлявий чоловік. Саме його Горовий несамовито прагнув позбутися.

Розділ 12

Федот стрепенувся. Він прокинувся посеред ночі, втупився в темряву кімнати. Рідке місячне сяйво просочувалося у віконце, розпливалося по столу, стікало на дерев’яну підлогу. Темрява й тиша… Поруч сопіла Сашка, ритмічно вдихаючи повітря й майже нечутно видихаючи. Уже другий день Шевченко боявся кожного шереху. Після того, як утік із лісу, усякчас він чекав, що ось-ось за ним прийдуть. Пов’яжуть, розстріляють. Від цих думок його трусило, неприємний холодок стікав по спині. А раптом вони його впізнали? Та тільки й чекають, щоб схопити, коли він цього не очікує. Але він чекає! Під ліжком заховано сокиру, а в сінях — довгий сталевий ніж. Біля входу під навісом — шматок зламаної коси. Так просто він не здасться!

Федот глибоко зітхнув. Страх мучив його, витрушував усі сили, як солому з напівпорожнього мішка. Іноді уві сні приходив Нестор. Він стояв над ним, височів імлистим, розпливчастим силуетом. Одного разу привид покійного друга підвів руку, немов намагався доторкнутися. Але замість цього димчаста, безплотна рука провалилася крізь тіло Шевченка, пронизала його. У таких снах Федот відчайдушно хотів поговорити з покійним сусідом, але той лише загрозливо мовчав і шляхетно височів, як столітнє дерево. Сон розчинявся, ішов невідомо куди, Федот підскакував, здавлено мукав й озирався в хаті, підсвіченій тьмяним місячним світлом.

Цього ранку він піднявся рано, вирішив прибрати в сараї, щоб потім з’їздити за Петром у лікарню. Через усі останні події молодший Шевченко зовсім забув про брата, тільки передавав через сусідів, які їхали в район, продукти й гроші. Кажуть, що здоров’я Петра значно покращилося, рана загоювалася, а брат рвався додому. Поки Федот прибирався в коморі й сараї, діти прокинулися. Старша пішла до школи, а молодша гралась старенькими ляльками. Саша куховарила, пара в кімнатці стояла, мов осінній туман.

— Ти шо це, знов кудись наставився? — тривожно запитала вона чоловіка, коли той порався в сінях.

— До Петра. Заберу його, — коротко відповів Федот.

— Дивись, знову хочеш устряти своєю буйною головою в темні справи?

— Знову-здорову! Ти, Сашко, занадто вже перелякана.

— Тю, а як мені не лякатися? Я з першого дня, як живу з тобою, перелякана.

— Чого?

— Того! Шо твориться в селі… Розстріляли п’ятнадцять чоловік. П’ятнадцять! Устинова, Клименка, Горбатенка… Ох, Боже ж ти мій! Усіх не перелічиш!

— Знаю, жінко. Знаю.

— Як це ти ще, чорт волохатий, не потрапив у цю банду. Мабуть, є Боженька на небі, чує мій стогін.

— Ти, Сашко, хоча б при дітях рота замикала. Якщо і є Боженька, то він закрився від нас у найглухішому куті. Байдуже йому до нас! Здихаємо ми тут потрошку, а потім ще й пектися у вогні будемо.

— Тіпун тобі на язик! Здиха він! Ти подивись на себе — телепень, здоровий, дебелий. Так, диви, і бика завалиш.

— Дурна ти баба, я ж у переносному значенні.

— Переносний ти наш! Хто тебе переносив, га?

Федот зиркнув на дружину, що вперла руки в боки, хотів був відповісти, та махнув рукою. Що з неї взяти? Серце жіноче, як віск — трохи натиснеш, уже ямка. І душа Саші вся в ямах, одна глибше іншої. Ось і тривожиться. Федот не сердився на неї. Бурчав та