Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

жарти, видно, сподобалися йому. Саме в цей час один ляснув другого під бороду, і той зробив сальто. Кракмеєр задоволено хихикнув. Саласон глипнув на нього спантеличено: «Дивний тип»,— подумав іспанець і більше не посміхався.

— Гадаю, що він недаремно відвідав табір? — спокійно запитав Саласон.— Очевидно, він розповів вам про татуювання. Хитро зробив цей Лауренц, правда?

Кракмеєр не повертав голови, але його погляд вже витав над коміками. «Не слід нам пускати на навчання в Німеччину жодного іноземця. Цей Саласон забагато навчився у нас».

— Поздоровляю,— сказав він кисло.

— Ет, облиште, навіщо це? — Полковник знову всміхнувся.— Власне, я трохи ображений. Адже досить було одного вашого слова, і протокол останнього допиту баска до ваших послуг, пане колего.

— Ет, старі люди часто базікають казна-що.

— На жаль, у них ще й дуже погана пам'ять.— Полковник і собі подивився на коміків, які йшли вихилясом, перекидалися через голову, залишаючи арену.— Якийсь таємний шифр. Сам він не міг його прочитати, тільки скопіював. Не пізніше як післязавтра ми разом розколемо горіх.

— Післязавтра?

— Еге ж. Звістка від Диявола.— Саласон широко посміхнувся.— Я не вірю, щоб ваш Лауренц у такому чарівному товаристві та не роззувся.

Кракмеєру згадалися фотокартки, які показав йому штандартенфюрер Мюллер, і усе зрозумів. Він скорчив таку гримасу, ніби йому закрутило у носі від сірчаного смороду.

Треба завернута Кнуспеля, вирішив він і поліз у кишеню по м'ятні цукерки, бо в цей час на арену виїхали пікадори, а сурма сповістила про вихід іншого торо.

Розділ XI

Жителі оазису Ель Хубса ледве животіли. Не були вони ні скотарями, ні землеробами. Щоб держати багато худоби або обробляти лани, бракувало води. Під дахами пальмових хижок правили аллах та бідність. А тому-то люди тут між собою не сварилися, були невибагливі, терплячі, кожен брав те, що посилав йому день. На добро і зло у них були свої власні погляди. То й не дивно, що інколи мандрівник покидав Ель Хубсу з легшим багажем. На гаманця чи пару черевиків, одежину чи баночку чаю хутко знаходилися спритні руки. Виняток складали три речі. Це свідчило про те, що жителі оазису не мають нічого спільного з ватагами розбійників, які вершили неподобства повсюди між Чорним морем і атлантичним побережжям. Як чужовірцю заборонялося дивитися на чорний камінь святої Кааби в Мецці, так мешканцю Ель Хубси заборонялося красти зброю, воду й верблюда. Відняти в мандрівника ці три речі означало послати його на вірну смерть. Мешканці Ель Хубси не були вбивцями.

Лауренц спершу очам своїм не повірив, побачивши свого мегарі там, де й залишив. Тільки на пальмовому пагінні вже не зосталось і листочка. Втікач напоїв тварину, наповнив бурдюк. Ніхто не стрівся йому. Навіть пси не загавкали услід нічному вершникові, вони міцно спали.

Коли почало світати, оазис уже був далеко позаду. Все рідше оглядався Лауренц. Його не переслідували. Він поспав кілька годин, схилившись на широке сідло. Рівномірна хода мегарі вколисувала його. Спека й спрага розбудили його, аж коли сонце стояло майже в зеніті. Він ковтнув трохи несмачної води й озирнувся довкола.

За пасмами дюн тяглася на північ широка долина. Деінде тут росли купинки трави, тамарискові кущі. Піщаний грунт був твердий і не лишав слідів верблюдячих копит.

Раптом йому на думку спала рація. Чом же не розбив хоч батарей? Ет, дурень! Але ж легіонер міг би прокинутися, коли б він шпортався біля неї. Ні, ризикувати було дуже небезпечно. Лотар Голланд, звичайно, вже помітив втечу свого полоненого. Немає сумніву, що французи організують пошук, і розміри цієї операції залежатимуть від того, що вони йому інкримінуватимуть. Ради якогось там співучасника зграї контрабандистів не слатимуть у погоню війська. А іспанці обдурили їх, і для французів він тепер не є небезпечним злочинцем, що втікає з табору. Отже, одна загадка постала перед ним, якої ваги нададуть вони людині, яку шукає гестапо. Лауренц ні секунди не сумнівався в тому, що загадковий Диявол, згаданий бороданем, не хто інший, як вишколений агент з берлінської Принц-Альбрехтштрассе. Безперечно, у французькій поліції немає підстав надто ревно допомагати гестапо.

Коли верблюд несподівано став і тицьнув мордою в купинку трави, Лауренц вирішив, що час обом відпочити. Відкрив консервну бляшанку: вихлюпнулася якась жовта каша. Понюхав, покуштував і скривився розчаровано — абрикосове варення. Пощастило з другою бляшанкою. У ній була яловичина, і дуже смачна. Він виїв її і ощадливо запив водою. Перевів сонний погляд на мегарі, який не переставав скубти сухі стебла. Тільки час від часу тварина підводила голову і великими оксамитово-чорними очима позирала на вершника, немовби питалася у нього дозволу ступити кілька кроків до дальшої купинки.

Сонце хилилося до заходу, коли Лауренц помітив присипані піском автомобільні сліди. Вони тяглися прямо, як струна, із заходу на схід. Проїхав ще метрів сто на північ і побачив безліч таких слідів. Він збагнув, що дістався до дороги.

Трохи подумавши, він повернув на схід. Орієнтуватися йому тепер було не важко. Дорогу густо мережили автомобільні сліди, що місцями розходилися, обгинаючи м'які піщані насипи. Десь через півгодини йому зустрівся перший дорожній знак — бочка з-під бензину. Наповнена піском, вона непохитно, мов скеля, стояла на обочині. Біля неї лежало дрібніше каміння; так розмістити їх могли тільки людські руки.

Кам'яний напис!

Лауренц стримав верблюда і зіскочив із сідла. Заходився обережно розгрібати пісок і невдовзі вже міг розпізнати викладений із каменю прямокутник, а в ньому число, тризначне, здається, та прочитати можна було тільки цифри «5» і