Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

дошки криві, невправні літери склалися у фразу «кінець світу», одначе слово «кінець» перекреслено й над ним надписано «край».

— Підійди, Елько, до глобуса,— звертається Агнешка до найстаршої із Зависляків.— Тепер уже ти вчителька. Розкажи нам своїми словами, про що ми говорили. Голосно, сміливо, виразно, щоб ми зрозуміли й запам’ятали.

— Світ не має кінця,— розпочинає та своїм хрипким голоском,— бо він круглий. Поетеса сказала тільки так, з почуття. А наш світ називається Земля. Вона теж кругла.

— Добре. Тепер ти, Томеку. Чи поетеса говорить про всю земну кулю?

— Не тільки. Поетеса має на увазі свою рідну землю.

— Добре. А тепер ти, Мар’янеку. Як називається твоя рідна земля?

— Хробрички! — відповідає малюк, не задумуючись.

З-поміж загального сміху зненацька лунає зухвалий голос:

— У Хробричках збиранина з усього світу.

— Неправда! — одкрикує йому Томек Зависляк.

— Правда. Мій тато знає.

— Чому ти так кажеш? — Агнешка підходить до задираки.— Звідки ти?

— З-під Бялосолі. Там, каже тато, усі свої з діда-прадіда.

— По-якому розмовляє твій батько? І ти? Якою мовою?

— Так, як і скрізь, а як же?

— Цебто...

— Ну, по-нашому, по-польському.

— А в Хробричках як говорять?

— Так само.

— І в Хробрицях?

— Також.

Агнешка завертає до перших парт.

— Скажи-но, Тотеку, як люди звуть свою рідну землю?

Тотек, відмахуючись від настирливих, не потрібних йому підказувань, підводиться і поважно промовляє:

— Взагалі кожна людина називає свій край — вітчизна. Наша вітчизна називається Польща.

Гості, посміхаючись, подають Агнешці знак. Тоді підводяться і навшпиньках простують до виходу. Агнешка спокійно наказує дітям устати, та добродушний інспектор протестує:

— Гаразд, діти, гаразд,— каже вже з порога,— до побачення. А вас,— до. Агнешки,— ми просимо на хвилинку.

— Роздивіться, діти, глобус,— говорить Агнешка.— А ти, Тотеку, пильнуй за порядком. Я зараз повернуся.

Агнешка, котра всі свої літа провела серед гурту, безпомилково визначає температуру чужого настрою. Відчуває, що урок сподобався, і тепер, коли все позаду й острах минув, їй навіть жаль, що гості, підійшовши до своєї химерної машини, збираються від’їжджати. Тепер вона хотіла б поговорити з ними про все, про все. Ну, не про все, звісно, чемно виправляє вона свій розгін почуттів. І Флокса не бачили, шкода. Навіть не було їх чим прийняти, пригостити. Та це й краще. Нехай бачать. Сама нічогісінько не має. Тут ідеться про новий, добросовісний спосіб життя й праці. Ах, як же їй хочеться їсти! Бо ж сніданок у Павлинки, затруєний гризучим клопотом, не підкріпив її як слід. Цей добросердий Іксинський, хоча й не скаже перед усіма, теж, напевне, не відмовився б. Іксинська — ні; та чи й взагалі щось їсть. А Псякреньтка — чи не від прихованої образи у нього така дивна міна, задумливе, незвично спохмурніле обличчя? А може, тільки йому сподобався її урок? Ото такі практичні, тверезі думки товчуться в Агнещиній голові в коротку хвилю прощання. Та от інспектор дає оцінку уроку:

— Вітаю вас, колего. Можливо, ви трохи й переоцінюєте розумову зрілість дітей, трохи трактуєте їх на виріст, як рівноправних партнерів... дрібниці, не зашкодить. Важке місце, правда. Але ви дасте собі раду. Я вже бачу, що все тут владнається. Втрясеться. Ми повинні бути оптимістами...

Інспектор говорив би, напевне, ще,„але тому, що він водночас якимись зіжмаканими папірцями обтирав пилюку на черевикові та балансував на одній нозі, то нараз втратив і рівновагу, і нитку розмови. Заточився й схопився, шукаючи опори, за плече сухорлявої інспекторки, з носа якої від поштовху раптом спадає старомодне, прикріплене ланцюжком до вуха пенсне, відкривши її безпорадні очі.

— Ви що це вигадуєте, колего,— протерши пенсне й закріпивши його на носі, каже інспекторка, знову суха й офіційна.— Товаришко Жванець, я розумію труднощі й особливо нетипове, так би мовити, поєднання середовища й умов. Урок в цьому випадку виявився імпровізацією, що взагалі свідчить про талант чи дидактичну інтуїцію. Але звертаю вашу увагу й на деякі похибки. Замало було у вас на уроці, так би мовити, бойової настанови. Віршик, наприклад, не відбиває корінних змін...

— Це Конопніцька,— перебиває її Агнешка.

— Це — моя юність, дитинко,— відповідає їй інспекторка по хвилинній задумі зовсім іншим, м’яким голосом.— Я сама на уроці наче помолодшала. Щире вам спасибі. Дуже мені сподобався урок, дуже.

І несподівано для Агнешки вона обіймає її й цілує в щоку.

— Я просто щаслива...— шепоче Агнешка і відразу ж ловить погляд Псякреньтки, задумливий і пригаслий. Лякається;— Тільки ви,— атакує його з ходу, щоб позбутися непевності,— мовчите чогось... Кепсько було?

Псякреньтка переводить погляд на війта й міліціонера, котрі саме виринули з-за рогу будинку. Зволікає з відповіддю.

— Ні, якраз навпаки. Навіть дуже добре.

Тепер вже й інспектор помітив Балча. Підкликає його жвавим жестом.

— Війте, моє вам шанування,— простягає руку Балчеві.— Щось я не розумію, звідки цей поголос, ті