Маргарет Мадзантіні - Не йди

кінотеатр, зупиняється, щоб з’їсти булочку й потім продовжує свою подорож. Так, мені б хотілося поїхати з Італією в подорож, спати в готелях, кохатися, їхати далі. І, можливо, уже більше не повернутися. Ми б могли поїхати за кордон, у мене були друзі в Могадішо, один із них був кардіологом, працював у психіатричній лікарні, у нього був будиночок на морі, вечорами він курив марихуану в товаристві жінки, у якої ноги були такими ж тоненькими, як руки. Так, нове життя. Бідна лікарня, темношкірі босоногі хлопці, і очі в них блищать, немов таргани. Поїхати туди, де я потрібен, оперувати в наметах, лікувати злиденних.

– Тобі б хотілося виїхати звідси?

– Так.

– А куди б тобі хотілося виїхати?

– Туди, куди хочеш ти.

Твоя мама їде у відрядження на пару днів, для мене це ковток свободи. Вона укладає останні речі у валізу з плямистої замші, у ту саму, що ми брали в шлюбну подорож. Ельза ледь торкається мене плечем, шукаючи свою хустку в шафі з кількома дверцятами, що витягнулася на всю стіну. Одягає брючний костюм з широким коміром з м’якої джерсі кольору мускатного горіха й дуже простеньке намисто, зроблене з великих шматочків бурштину на чорній атласній нитці. Я беру сорочку, у мене є тільки білі сорочки й костюми з краватками, які висять разом на вішаках, щоб я не переплутав. Кілька разів Ельза підбивала мене спробувати носити капелюх, щоб я купив собі хоча б один. У неї є один друг, берлінський письменник, який хизується беретами, тюбетейками, панамами, вони йому дуже пасують, він ексцентричний, бісексуальний і дуже розумний. Цей берлінський письменник, без сумніву, зробив би її щасливішою. Можливо, вони зустрінуться в якомусь літературному кафе, він покладе своє сомбреро або хутряну шапку на стілець, читатиме їй свої твори і пробудить у ній емоції. Так вона достатньо зріла й достатньо підготовлена для бісексуального коханця. Мене завжди переповнювала гордістю думка, що поруч зі мною така елегантна жінка. А от сьогодні, навпаки, від її елегантності мені стає сумно. Кільканадцяте переодягання. Цього ранку вона подорожній журналіст з жіночим шармом. Її жести мене теж дратують. Ельза сьогодні кваплива й трохи груба. Вона вже увійшла в роль, яку повинна грати там, серед отих каналій, її колег. Я надягаю штани, ті, що вже з ременем, аби я не гаяв часу. Зараз я їй скажу. Так, мабуть, зараз я їй скажу. І нехай вона піде й обміркує це сама, і повернеться, уже все обміркувавши. Зараз я їй скажу: «Я кохаю іншу жінку, і в цієї жінки від мене буде дитина. Отже, ми повинні розлучитися». Я не маю намірів морочити їй голову, говорячи, що хочу пожити сам чи якісь інші дурниці. Я не хочу жити сам, я хочу жити з Італією, і, якби я її не зустрів, можливо, я б і не знайшов жодної обґрунтованої причини, щоб розлучитися з Ельзою. Я нічого не можу їй закинути, а може, багато чого. Я більше її не кохаю, а можливо, ніколи й не кохав її по-справжньому, вона звабила мене. Я терпів її тиранію, іноді я був від неї в захваті, іноді я побоювався й нарешті втомився. Зараз я уважно на неї дивлюся, поки вона не помічає мене, переглядаючи свою косметику в несесері, зараз я на неї дивлюся, який у неї пильний і тупий погляд, рот відкритий, я зараз думаю: «Що тут робить ця жінка? Що в мене з нею спільного? Чому вона не в будинку навпроти з тим чоловіком, котрого я час від часу бачу в трусах, чоловіка з невеликим пузом, але зі спортивною фігурою? Чому вона не перейде на той бік вулиці, не увійде в інший під’їзд і не ляже в ліжко до того чоловіка, щоб там ритися у своєму несесері? Так, було б краще, якби вона зараз була там із цим тупим обличчям. А може, я візьму собі ту маленьку, ту руденьку, що живе з тим міцним пузанем, можливо, вона симпатична, можливо, ми побалакаємо з нею, можливо, їй цікаво послухати, що думає людина, яка цілий день розрізає людей. Я дивлюся на свою дружину й не знаходжу нічого, що б мені в ній подобалося, нічого, що б мене в ній цікавило. Волосся в неї дуже гарне, це так, але, як на мій смак, то його забагато, груди в неї досконалі, повні, але без зайвини, та все ж у мене немає жодного бажання доторкнутися до них. Вона надіває сережки й уже викликала таксі. Я залишу їй усе, не буду ні на що претендувати, навіть книги не буду з нею ділити, тільки кину щось своє у валізу й піду. Чао».

– Чао, я поїхала.

– Куди ти їдеш?

– У Ліон, я ж тобі казала.

– Надішли мені звідти листівку.

– Листівку?

– Так, мені буде приємно. Чао.

Ельза сміється, забирає свою валізу з плямистої замші й виходить з кімнати. Цікаво, а який у того берлінського письменника член, м’який, як ярмулка, або твердий, як кепі?

Я поцілував пупець Італії, він був у неї, як ямочка, і весь у зморшках. Цей маленький вузлик м’яса втягував мене в себе. До нього підходив її зв’язок з життям. Зараз мені здавалося, що я зможу туди проникнути, що зможу губами розв’язати цей м’який вузлик, щоб всунути туди голову, потім плечі, спочатку одне, а потім друге, і нарешті влізти туди повністю. Так, я хотів би бути в її череві, скручений і сірий, як кролик. Я заплющив очі у своїй слині. Я був дитиною в її навколоплідних водах. Дай мені народитися, дай мені відродитися, кохана. Я більше дбатиму про себе, я кохатиму тебе, ніколи вже не ображаючи.

Я розплющив очі й подивися на все те, що було навколо мене: полакована підставка для касет, знебарвлений килимчик біля ліжка,