Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Він мовчки методично кінчав розчищати кінець ділянки, коло стовпа, коли до нього підійшов Сидоренко й тихо проказав:

— Образив я вас товаришу, та, їй-право, ненароком...

Вагоноводець посміхнувсь:

— Та я хіба на вас лихо маю? Ви своє діло справляли? А на тих, — кивнув головою на купку навкруги пузія, — хіба ми на блошиць ображаємось? Синок мій, комсомолець, пише в листі: почекай, татусю, вивчимося — все своїми руками зробимо, а для вчення не доводиться позичати розуму — свого вистачає. І я кажу: була б до роботи охота, а вона в нас є, бо ж робота ця для нас та для дітей наших... Ну й радісно!.. Тільки от ноги болять, ревматизм у мене...

Розмову перервав гучний гудок. Із депа виходили робітники.

— Шабаш! — крикнув Сидоренко партії.— До пакгауза здавати струмент. Суботник кінчивсь.

Другого дня Сидоренка послали на сусідню станцію. Їхав і шкодував:

— Ну, як я не запитав прізвище цього товариша? Чи побачу ще колись?

Так і досі в пам'яті безпрізвищний підстаркуватий чоловік у чорній старенькій шинелі і рудих повстяниках на хорих ревматичних ногах. Позичає в сусіди за одробіток широку дерев'яну лопату і йде самохіть на суботник, щоб «трошки попрацювати», використовуючи свою коротеньку відпустку, свій річний перепочинок.

Все. Ви чули: наївнувато, трохи, може, сантиментально, але... але я ніколи б не зважився так брутально штовхнути робкора-ударника, що ступає несміливим кроком на перший щабель мистецької драбини. Хоч слово поради, хоч натяк на підтримку тепер і надалі. Куди там! Жовті очі з-під круглих опуклих окулярів насмішкувато:

— Від чесної робкорівської праці на белетристичну халтуру? Лави графоманів поповняти?

Новакові в редакції від такого привітання, мабуть, руки, як у зомлілого, попустилися б, язик би заціпило. Та я ж — робкор, знаю, що іноді і на редакцію треба управи шукати, і в редакції бюрократизм і тяганина, бува, гостює.

— Вибачте, — кажу, — товаришу редакторе! Ви б прочитали, а тоді вже про халтуру.

— Лишіть, прочитаю.

— Ні, вибачте ще раз, товаришу редакторе, я б просив тепер прочитати, бо й мені ніколи ходити до вас і твір цей, можна сказати, терміновий — до кампанії суботників на Тракторобуді.

Секретар казав, що ви чергове число хочете присвятити саме цій новобудові...

— Іване Васильовичу, що ви там всякому переказуєте редакційні пляни? — гукнув сердито редактор у сусідню кімнату.

Хотів був я одразу на «всякого» одкоша дати, та якось стримавсь. Прошу ще раз, якомога ввічливо, хоч усередині, мов у казані, натискає пара:

— То що ж, товаришу редакторе, перечитаєте рукопис? Він же маленький. Якихось п'ять хвилин.

— О, о, бачите! А каже, що не графоман! Хіба чесний робкор одбиратиме час у ділової людини?

— Та, мабуть, читати авторські рукописи ото й є ваше діло, товаришу редакторе, — скромненько зауважую і бачу, що редакторові очі стають кругліші за його окуляри. Аж шипить, простягаючи руку. Дивлюся — чи нема на ній ознак золотого персня, і, здається мені, є таки на середньому пальці блідненька смужка.

— Одне читати — діло робити, інше — час марнувати... Давайте вже, коли ви такий навратливий[169], ваш витвір... «Безпрізвищний»? Немилозвучно... І петлюрівщина. Нащо куркулячі українізми протаскувати, коли є хороші інтернаціональні слова — в даному разі — фамілія. Фамілія — безфамільний. Лишіть прізвища для собак, котів та інших тварин.

— Товаришу редакторе, безфамільний — це, мабуть, визначатиме ще й безсімейний, одинак, а мені треба, щоб ім'я героя було невідоме.

— То й кажіть — безіменний і не морочте мені голови! Коли ви тут виславляєте безіменного героя, ваш твір протирічить настановам партії. Чули: «Країна повинна знати своїх героїв»? Чули? Так, героїв конкретних, з іменами, з фаміліями, а не «безпрізвищних». Ваш твір ідеологічно