Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Отакий бандюга, – згодився Горбатий. – Тягнеш отак копійку до копійки… Я про той костюмчик дитиною ще мріяв. – Горбатий поклав на стіл руки й дивився на Лебедиху з такою чистою відвертістю, що в тої від розчулення аж сльоза по щоці поповзла. – Все я мав, стягнувся, недоїдаючи: і пальто шкіряне, й чоботи хромові, й галіфе… Таку я мечту мав, мадам Лебедихо, оце зберу собі грошей на білет, одягнуся, як з картинки, і в тіятр собі піду.

– В тіятр? – з побожним жахом перепитала Лебедиха.

– Отаку мрію я мав, – промовив він майже трагічно. – В тіятр я, уважаїма мадам Лебедихо, хотів піти. Одягну, думав, галіфе, пальто, чоботи, як порадошний, куплю білета в перший ряд та й сидіть буду… Його обличчя раптом скривилося, і він упав на стіл, тремтючи від ридань.

Лебедиха схитнулася, трохи не перекинувши стола, і подалася до нього. Налила тремтячою рукою горілки і зажебоніла, зашелестіла над ним. А тоді втисла в заплакане лице чарку. Він висмоктав її без видимої охоти, а в неї також покотилися сльози, і вона обхопила раптом його гарну голову, притисла до своїх велетенських грудей і почала гладити і втішати, а він у цих несподіваних обіймах закоцюб і відчув, що розтікається на молоко. Від того ще сильніші сльози полилися з його очей, і ще сильніше обняли його голову ті гарячі руки, на які падали, як горошини, великі Лебедишині сльози, і були вони такі пекучі, що пропікали Горбатому чуба і шкіру голови. Відтак весь світ сплавився для Горбатого в одне місиво, всі речі в цій кімнаті і той краєвид за вікном поламалися і розкришилися, бо він дивився на світ через запону власних сліз, поступово і справді переймаючись великим жалем до самого себе. Водночас йому раптом захотілося покрити поцілунками ці гарячі пухкі руки, що все ще обіймали його голову, та й жалібно вона над ним промовляла – уже сам вірив у свої сльози, у свій біль та втрату, образу й уразу. Навіть здивувався, скільки він, бідаха, вартий співчуття й жалю.

Вдихав у себе солодкий запах грудей, що притискалися до його щоки, і боявся, що ось зараз, зараз закінчиться це його щастя, розніме Лебедиха руки і відійде, а йому лишиться тільки згадувати про це потім у самотньому своєму ліжку…

Не витримав, повернув голову і легенько цмокнув кудись туди, в м’який розхит безмежного перса, прикритого жорсткою плівкою сукні.

– Бідний, нещасний калічка, – жебоніла над ним Лебедиха. – Нема кому тебе втішити й пожаліти… Приходь до мене, коли хочеш, завжди зустрінеш у мене відчинені двері, бог би мене покарав, щоб я тебе не прийняла… Чиста твоя душа, Петю, ох, чи-и-ста! Сльози в мене викликає. А того гаспида, дорогенький, в тюрму запакуй. Подай на нього в суд, каторжника триклятого. Я тобі завжди в тому пособлю…

Вона таки покинула його голову, саме тоді, коли збирався він удруге цмокнути її розлоге персо, і по-діловому сіла навпроти нього.

– Яке воно пальто було, Петю?

Він звів залите сльозами обличчя, і воно в м’якому теплому сонці, що хилило до заходу, стало прегарне.

– Про пальто я питаю, Петю! – озвалася Лебедиха.

– Шкіряне! – коротко й тверезо сказав він. – Тільки трохи приношене…

– Чоботи нові, хромові?

– Хромові, – твердо відказав він. – Ні разу не вдягані.

– А галіфе?

– Галіфе вельветове, – зітхнув він. – В паху жовтою шкірою підшите…

– Дерматином?

– Що це ви таке кажете, Надєжда Ніканоровна. Я її грішним ділом в одному місці, – він клацнув пальцями. – Але такий вам хромчик, під пальцями наче шовк!

– Бідний ти мій калічка, – зітхнула Лебедиха, в неї знову з ока викотилася сльоза, а йому до болю в душі захотілося, щоб вона знову підійшла до нього і знову пожаліла. – Бог покарає твоїх кривдників!

– Він усе бачить, – тонким, іржавим голосом викрикнув Горбатий. – Там зверху, мадам Лебедихо, він усе бачить…

Вони знали одне одного давно. Щоразу підіймався він на Павлюківську гору, немов на особливий шпиль. Щоразу не було це просте сходження: двічі на тиждень, а то й частіше знав свій обов’язок долати цей шлях. Нестримно вабило його сюди, бо знаходив тут те, що йому таки бракувало. Зрештою, був у цьому домі інакший, м’якіший і благіший і ставав начебто третьою дитиною в цієї такої щедрої на добре слово і ласку жінки. Вабила його сюди не просто чарка і добра їжа, було в тому щось глибше. Через це виходив на Павлюківську гору з особливим піднесенням, а коли підходив до знайомої хвіртки, все в ньому співало. Мав щасливу вдачу не натрапляти на Лебедишиних синів (два бельбаси, що завжди сміялися, як тільки він переступав їхній поріг; Лебедиха вперто посилала їх до школи, хоч наука не лізла в голову обом – вабила їх найбільше вулиця, де вони й пропадали з ранку до вечора, особливо зараз, у канікули) – здебільшого при їхніх розмовах не бувало свідків, зрештою, тільки без свідків ставав він отакий благий та м’який. Поступово між ними налагоджувалася спілка, якої він не знав ні з сестрою, ні з матір’ю (царство їй небесне!), ні з ким іншим. І хоч була Лебедиха старша від нього років