Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

мене ж пам’ять тільки на фейси, а не на слова, – але це точно, що він із Канади приїхав. Я ще й подумав, коли побачив його на вашій вулиці: значить, це сам шеф сказав Миросі написати «замєтку про нашего мальчика», тобто про свого сивочолого сусіда. А ви, значить, і не читали? Ха… Як же це так? Свою газету й не читаєте…

– Зате ти ще раз прочитаєш. Щоб за п’ять хвилин хоч із-під землі дістав той номер! – наказав я.

Уже минуло чотири рази по п’ять, а телефон мовчить. Я сам кілька разів намагався зв’язатися з охоронцем свого грального закладу, який за сумісництвом виконував і спеціальні доручення, але Вітьок наче оглух. Шукає газету чи не хоче відгукуватися? Чи, чого доброго, справді вже п’яти салом намастив і з міста рвонув? Не треба було його так лякати. Ч-ч-чорт! Нерви ні к бісу. Таке передчуття, ніби все летить у тартарари.

Двічі в кімнату прочинялися двері. Заглядав старий, – мабуть, хотів щось запитати. Але я роблю вигляд, що не помічаю його.

Нарешті! Нетерпляче хапаю слухавку.

– Тебе тільки по смерть посилати!

– Так я ж теж не тримаю газет удома. Довелося в казино їхати: там підшивка, – виправдовується Вітьок. – Ось, третя сторінка. Замітка. Читаю. «Десятого вересня в міському Палаці культури відбулася зустріч колишніх політв’язнів. Її відкрив голова крайової організації Спілки політв’язнів і репресованих Михайло Політило. Виступили Степан Марчук, Василь Кушніренко, Олесь Коваль…»

– Ти що, дурману об’ївся чи коноплею обкурився? Та на хрєна воно мені треба, хто там виступив! Про нього що?

– Так я ж до нього оце й дочитую. Реально. Зараз перегляну й розкажу. Значить, так. Приїхав пан Авель із Канади. Родом він із наших місць. Вивезли їхню родину наприкінці сорокових із Залісців до Архангельської області. Там мати із сестрою померли, а він утік. Аж додому добрався. Його знову злапали. Нє, здохнути й не жити: тисячі кілометрів проїхав, а вдома знову попався. Ну й получив за це по повній програмі. Сидів у багатьох таборах уже як політичний. Затарагунили його на самісіньку Колиму. А він і звідти якимсь макаром вибрався. Нібито там рвонуло в руднику, де він був прохідником, його урятував якийсь евенк і доправив до Якутії, а потім аж на Чукотку. Там його шамани по шматочках склали, зліпили, значить, заново зшили, вилікували й допомогли перебратися через кордон до Америки. У них там нібито й досі є якась таємна стежка через Берингову протоку. Нею оті всілякі чукчі ще колись-колись до індіанців у гості навідувалися. Отак-от він на одній нозі через вічну мерзлоту до Аляски добрів!

Нє, ти січеш, босе? Індіанська стежка… На одній нозі через мерзлоту! Здохнути й не жити! З Штатів він переїхав у Торонто, у Канаду, значить. Там велика українська громада й там він конкретно вивчився, багато років працював на українській радіостанції. Отака історія. Дас іст фантастіш!

– Як, кажеш, його звати?.. – перепитав я. – Авель? А хіба так людей називають? Авель – це ж, здається, той, з Біблії, що його брат на вила підняв.

– Тут написано «Авель». Реально, шефе! Чого б я придумував! На фіга мені це треба! Хіба, може, та зубастенька – цок-цок-цок – наплутала? А-а-а, пардонуюсь! Авель – це… Щось я не доберу – кликуха чи псевдонім. А по паспорту Авдій.

– А прізвище? Мусіла ж та видрочка – цок-цок-цок – прізвище назвати.

– Так-так-так… Горнич!

– Горнич, кажеш?

Щось голосно гримнуло за дверима.

– Що ж, бути по-твоєму, Вітьку. З міста виїдеш після того, як побуваєш у цього… Авдія-Авеля. А зараз до офіціантки, якої чомусь не виявилося в хаті, коли там рвонув газ. І чому ж це, чорти б тебе вхопили? Га? Ну, про це ми ще поговоримо, розберемося і, може, декому дещо відірвемо… А зараз чеши в палату, поки в неї памороки на місце не стали. Сподіваюся, до ранку менти її не провідають і не випитають. Це найперше у твоїх же інтересах: вона ж тебе бачила. Тебе, ідіоте! Тож старайся, старайся, Вітьку, не лоханися, як на дачі…

Знову голосно грюкнуло в передпокої, ніби хтось спіткнувся об стілець. Старий? Авжеж, старий, а хто ж іще, крім нього, може соватися по будинку посеред ночі. І чого йому не спиться? Чого він сновигає? Треба буде покласти в приватну клініку, хай трохи підлатають. Щось він останнім часом геть розкис. Іноді здається, що й із головою перестає дружити. І це з такою головою! З такою головою! Хто б міг подумати!

– Та заходь уже! Не ходи там колами. Я ж чую, що ти біля дверей.

На старого страшно дивитися. Голова посіпується, драглисте обличчя сіре, перекошене, очі бігають, як у спійманого зайця, набрякле тіло дихтить, мов ковальський міх. Він намагається усміхнутися, але усмішка якась така силувана, жалюгідна. Щось вона нагадує мені… Щось далеке-далеке… Хоп – і кадр готовий.

Це було зразу після маминої смерті. Якийсь час тато брав мене тоді із собою на роботу: садив за невеличкий стіл-тумбу в правому кутку кабінету, клав переді мною книжку, папір, ручку, олівці. Я не стільки читав, писав та малював, скільки придивлявся та прислухався до того, що відбувалося в татовому кабінеті. Відвідувачі приносили мені великі коробки цукерок, блискучі машинки, яких у крамниці днем із вогнем не знайдеш, і зверталися до мене таким тоном, ніби це я господар цього кабінету.

Той чоловік прийшов без подарунка. Він чогось довго човгав під кабінетом – чи то так старанно витирав черевики, чи боявся взятися за блискучу новеньку ручку на масивних дубових дверях. Відчинивши нарешті двері, ще довго тупцяв біля порога. Це було так смішно: великий товстий дядько в мішкуватому сірому