Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Можна, — відповів Баста. — Тільки до найближчої станції двісті миль. Плюс дикий ландшафт.

— До того ж ти, напевно, голодний? Півтора роки — це відчутно, — м’яко проговорила Марі.

— В аері є трохи їжі, — додав Баста.

— А! — махнув Марик рукою. — Будь що буде! — і мало не бігцем вирушив до аера.

— Ну от і молодчина, — посміхнулася Марі й переглянулася з Бастою, вони обоє усміхнулися, і Марі почала було наново, але її перебив Баста:

— Та що там розповідати! Усе тобі знати не треба — краще спати будеш. Загалом, таке було: через місяць, як ти зник, у Головного зовсім розум за розум зайшов.

— Та й у Юлика теж, — вставила Марі.

— Угу, — погодився Баста й продовжив: — Вони, бач, захотіли й декого з нас у своєму циклоні покрутити. Ми думали, може, обійдеться. Яке там! Через кілька місяців вони новий проект розробили — про груповий експеримент. Марі випадково довідалася. Таке навигадували, жах! Ти воронку бачив? У самому центрі кратера. Прямо під нею відсік лабораторний. Його так труснуло під час одного з експериментів, що у найближчому селищі, а це миль тридцять п’ять звідси, будиночки склалися. А там бабуся одного з високих чинуш живе. Як він її звідти не забрав?

— Це батьківщина її. Вона старого загартування, до кінця днів своїх буде в глушині, без води й без їжі, — сказала Марі. Баста знизав плечима й продовжив:

— Загалом, ти зрозумів? У професора, звичайно ж, теж прикриття було високе армійське, але щось там не спрацювало.

— Він обіцяв їм гарну поставку креонію, — продовжила Марі. — Нову зброю теж обіцяв…

— Ха! О дає! — посміхнувся Марик.

— Ну так, — не мовчав Баста (Марику здалося, що його ніби прорвало за багато років слухняного мовчання). — А сам захопився незрозуміло чим. Військові прилетіли, за півгодини все згорнули. Про тебе, звичайно, ніхто й не пискнув. Германа і Юлика в кайдани й на супутники, до зірок ближче. Тепер безкоштовно на планету попрацюють. А ми з Марі встигли дещо почати…

Баста замовк.

— І що ж з лабораторією? — запитав Марик.

— Ха! — посміхнувся Баста. — Замість лабораторії тут тепер екскурсійний центр.

— І ми ним керуємо на пару, — додала Марі. — Правда, центр ще не повністю функціонує, потрібно вирішити кілька питань…

Марі продовжувала говорити, але Марик уже нічого не чув. Після ситної їжі він розтягнувся на сидінні й заснув.

Через кілька хвилин Марі повернулася й побачила це. Вона кивнула своєму чоловікові, Баста лише посміхнувся. І вже без розмов вони продовжили свій політ.

Через кілька годин вони прилетіли в рідне місто Марика й благополучно посадили аер на станції.

Марик трохи відпочив і почав оговтуватися. Він потис руки Марі й Басті й вибрався з кабіни назовні.

— Ну все, щасливо! — повернувся він і помахав їм рукою.

— Марку, — запитала його Марі. — А де ж ти був увесь цей час? І як там?

Марик хмикнув і знизав плечима.

— Прилітайте якось у гості, посидимо, побалакаємо, може, що й згадається.

— Ну, тоді до зустрічі! — голосно сказав Баста.

— Удачі тобі, Марку, — м’яко вимовила Марі.

— І вам усього, — весело вимовив Марик і махнув на прощання рукою аеру, який уже піднімався в небо.

— Здрастуйте, з’явився — не запилився! — такими словами зустріла Марика його теща.

«От же…» — про себе вилаявся Марик і тільки хотів щось сказати, але йому цього зробити не дали.

Марик нічого не встиг сказати, бо застиг на місці — із сусідньої кімнати, почувши шум, вийшла дружина. Побачивши чоловіка цілого й неушкодженого, вона зупинилася. Її очі наповнилися сльозами, а коли два сині озера переповнилися, на трохи запалих щоках Оленки з’явилися струмочки.

— Оленко, Оленочко, ти що ж це! — обхопила її руками мати, притискаючи до себе. — Ти що, сонечко, заспокойся!

Оленка розридалася зовсім.

Марик, стиснувши губи, похитав головою, йому було важко дивитися на це.

— Невже й правда півроку минуло? — здивовано вимовив він, викликавши тим самим вибух обурення тещі.

— Скажи спасибі, що в мене руки зайняті! — кинула вона Марику.

— Мамо, не кричи, ми ж домовлялися, — витираючи сльози, прошепотіла Оленка. — Марку, хіба так можна? — звернулася вона до чоловіка. — Хоч подзвонив би, мовляв, живий-здоровий. Мені сни стали снитися якісь незрозумілі, розум можна втратити!

— Сонечко, — приклав руку до серця Марик. — Я справді не міг. І я не шлявся. Повір, ніяких розваг, слава Богові, що живий залишився!