Володимир Кошелюк - Green Card

на сміх. І всіляко підштрикували. Я не зважав. Вирішив покластись на долю, а там як буде.

Якось після триденного польового виходу я шкандибав до бараків. Мріяв упасти й відключитись, бо за весь час поспали чи три, чи чотири години. Тільки зайшов у хол – назустріч черговий.

– Ленс-капрале, вас до канцелярії!

Твою ж мать! Повертаюсь назад. Тіло зудить – піт і пісок змішались у клейку пасту. Вона всюди. Лице пече – вітрюган у пустелі був ще той.

А канцелярія жила своїм паперовим життям. Бігали меткі жіночки з теками, стукотіли напружені штабісти, втупившись у монітори. Кондиціонер шурхотів, віючи прохолодою. Серед цього порядку я видавався варваром, що забрався в царські покої. Дух поту, пороху, мастила тягнувся різким шлейфом. Якийсь писарчук аж скривився.

Капітан чекав.

– Дозвольте, сер?

– Заходь, Раш. З поля?

– Так, сер. Не встиг і зброю лишити.

– Прийшов виклик у снайперську школу. Тут, у Кемп-Пендлтоні.

Відчув, як заніміли губи, з-під шолома потекли брудні річки.

– То… Як мені?..

– Завтра формується навчальний взвод, наказ уже є. Щасти, Раше.

Капітанова загоріла мармиза здавалась зшитою з окремих клаптів. Він смикнув кутиком рота й зчавив мою п’ятірню, аж кісточки хруснули.

– Дякую, сер!

На вході ледь не збив молоденького рядового. Хлопчина сахнувся від мене, наче від привида. Швидше в барак. Роб ще не повернувся, а я все не міг повірити. Витягав і перечитував документи. Потім вивалив речі, щоб відібрати потрібне.

– Тебе таки взяли, гадаю.

– Отак видно?

– Ага. Або в тебе остаточно клямка впала.

Роб скинув шолом й присів на краєчку ліжка.

– Помогти?

– Нехай, тут трохи.

Справився за годину. Тільки присівши, відчув, наскільки втомився. Очі злипалися, а м’язи наче відстали від кісток. Схилився на подушку – перекемарю хвилин п’ятнадцять та й закінчу…

Прочумався глупої ночі. Роб, видно, не схотів будити. Тепер хропе, як борсук. Навпомацки заліз у душ. Струмені води збивали втому й бруд. Треба насолоджуватись. Хто знає, що чекає завтра.

Стоїмо рівненьким шнурочком. Тридцять два кандидати. Сержант чвиркає крізь зуби.

– Ви даремно приперлися. Більша частина провалиться й, обісцяні, розповзуться назад по бараках. З вас будуть насміхатись, ніби з целок, які поперлись працювати в бордель. Упор лежачи!

Падаємо в пилюгу.

– Scout! Sniper! Scout! Sniper!

Голос деренчить, горлянка забита піском й пилом, але ми харчимо:

– Scout! Sniper!

Брезентовий костюм парить, як скажений. Навколо голови метляються маскувальні елементи. Жара страшна. Біжимо. Підйом-спуск, підйом-спуск. Навколо сухий бур’ян, високі дерева із зеленими кронами. Женемось, наче від чортів. Потягло гниллю, болотяним духом.

Pig Pond – заросле осокою болото. Забігаємо по коліна, твань чвакотить, голосно чмокає, розходиться смердючими хвилями. Хмари дрібних кровопивць обліпили лице, комахи лізуть у рот, ніс, очі. Вода тепла, смердить, забиває дух. Зграйки ряски, наче на нашому ставку. Бігають водомірки, щось шельпотить в осоці. Зайшли по груди.

– Присід!

Пірнаємо з головою. Мул обліплює обличчя, рідка грязюка за пазухою, в штанях, дзюрчить з усіх швів. Тепер ми вже точно pigs[76]. Води по груди, грязюки по коліна – бредемо. Так і чекай, що алігатор за ногу хапне. Сморід, наче чвакаєш у рідкому лайні.

– Швидше!

Вибрались на сухе, женемось, лишаючи звивисті смердючі колії, як равлики. Багно швидко сохне, стягує шкіру, відлітає клаптями. Попереду чималенький схил.

– На спину!

Падаємо, ліземо догори, відштовхуючись ногами. Колючки, камінчики – спина горить вогнем. Встали – вперед. У грудях пече – зараз легені вихаркну. Хлопці тупотять, наче коні. Лайном несе – не продихнуть.

– На землю! Руки й ноги – руш!

Нагадуємо різдвяних ангелочків, яких роблять діти на снігу. Тільки замість снігу – багно й пилюка.

– Встать! Бігом!

Біжимо хвилин десять.

– Упор лежачи!

– Scout! Sniper!

Руки дрижать, блювота підвертає, але опускаюсь й піднімаюсь. Раз за разом. У голові немає нічого, тільки опуститись й піднятись.

– Піднялись, свині! Вперед!

Думаєте, вночі відпочинок? Ага.

– Це вам не «boot camp». Тут немає сцикунів! Бігом!

ІНа плечі мішок кілограмів зо тридцять, і погнав. Налобний ліхтарик дрижить маленькою білою плямкою, спотикаюсь, плече заніміло. Позаду хтось блює, захлинається. Підбігає інструктор – злива матюків. Порядок. Мигають світловідбивні смуги на спинах – ганяємо, наче рій світляків.

О шостій підйом, на сон три години. Орієнтування. Здоровенний простір, у кожного компас й азимути, ходимо по контрольних точках. Мені – насолода. Багато ледве розчовпали, що воно таке, той компас, як з ним працювати.

Кайфую. Отримую фізичне задоволення. Тато подарував мені компас у три роки, а по азимуту я ходив з п’яти. Інструктор тільки гмикнув, глянувши на мій час проходження контрольних пунктів.

Лекції. Здоровенний ангар з круглим дахом, розбитий на класи. Стіни обвішані плакатами з прицілами, балістичними таблицями, матеріальною частиною гвинтівок. Над дверима офісу – табличка «Boss Hogs»[77] й здоровенна голова дикого кабана. Ікла наче криві ножі. Над нею шворка з кулею. Навпроти менша голова, теж ікласта. Там офіс інструкторів. Посередині великого коридора – червоний прапор з перехрещеними гвинтівками й номером частини. На стінах вимпели, фото з символікою нашої дивізії.

Я щоразу заходив туди ніби у святилище. Жив знаннями, тією інформацією, що давали на лекціях. Проте більшість часу ми ганяли, як скажені, тягали вантажі, повзали, переносили «поранених». Удень і вночі. Місяць поспіль. Тільки через місяць ми почали стріляти.

Перший тест. Руки мокріють, крадькома витираю долоні. Сьогодні залік зі стрільби на триста, п’ятсот і тисячу ярдів. Піт сиплеться, як скажений, і не тільки через хвилювання. До стрільбища перли в повній викладці, з гвинтівками. Без передиху вийшли на рубежі. У кожного тридцять п’ять набоїв. Щоб здати, треба влучити не менше двадцяти восьми разів. Стріляємо з М40[78]. Збоку навідник. Він хекає, спльовує тягучу слину. Під ботами інструктора хрущать камінчики.

– На позицію!

Навідник прилип до М49[79]. У здоровий окуляр видно все. Зараз піднімуться мішені. Точніше, їх піднімуть. Ніякої автоматики. Частина бійців стріляє, частина піднімає. Мішені на добрячих тичках, хлопці сидять у бетонній траншеї. Усе одно моторошно. Ми не повинні боятися пострілів.

Липка річечка повзе по щоці, затікає під комір. Лишилося чотири набої. Влучань у мене – двадцять шість. Видих, поштовх у плече. За мішенню здіймається хмарка