Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

вулицю Ґватемала. Ми ж домовилися, що ти переїдеш до мене. Спробуй не привертати уваги, а потім хай вони шукають вітра в полі.

Щойно Відаль відмовлявся від пропозиції пересидіти тривожний час на горищі, але тепер пристав на неї як на частину задуму Неліди. Щоб, за її порадою, не привертати уваги, він не міг узяти з собою багато речей. Напевно, краще буде сказати, що цей переїзд лише тимчасовий. Заради порятунку власного життя він дозволить собі ризикнути й тиждень пожити з дівчиною. Можливо, потім нелегко буде вернутися; можливо, він звикне мешкати з Нелідою, а не з сином, як досі (а це ж однаково що самому). Утім, так далеко він не загадував.

— Якщо ти справді мене запрошуєш, — мовив Відаль, схвильовано пригортаючи Неліду, — то я прийду.

— Не прийдеш, поки я не дам тобі адреси. Візьми ключі, щоб не дзвонити і не чекати під дверима. Мені й так відчинять.

Ключі лежали у неї в кишені. Відаль пошукав олівець і папір; нарешті знайшов, і дівчина записала адресу. Не глянувши, дон Ісідро заховав аркуш.

XXXI

Деручись розхитаними стрімкими сходами, Відаль розумів, що недарма противився принизливій утечі на горище. Сморід, курячий послід, пір’я та низька стеля засмутили його ще більше. Немов у кінці тунелю — горище простягалося вздовж усього лівого крила будинку — він розрізнив далекий вогник свічки й дві насилу помітні в темряві постаті. Відаль упізнав консьєржа й Фабера і порачкував до них.

— Ось іде блудний син, — мовив Фабер. — Бракує тільки Больйоло.

— Не прийде він, — відповів консьєрж. — Сидить у доньки муляра. Тепер, коли батько загинув, вона приймає чоловіків просто вдома.

— Нині багато хто ховається у подружок, — притакнув Фабер.

— Іще й вихваляються, — погодився консьєрж. — Тільки ж сусіди знають, хто до кого ходить, от їх і виловлюють безперешкодно.

Очевидно, ані Фабер, ні консьєрж не мали на думці нічого лихого.

Щоб довести їм — а може, й собі, — що це його не стосується, Відаль долучився до них.

— Мені здавалося, — мовив він, — що ця війна зі свиньми, чи зі старими, уже почала вщухати, але тепер спалахнула з новою люттю.

— Це передсмертні корчі, — дещо скрипучо, як часом траплялося з ним, відказав Фабер. — Молодь охопило розчарування.

— Не виходить у них нічого, — підтримав його Відаль. — Уся війна — не діло, а самі лише погрози. Я маю право казати так, бо мені довелося вже побувати в кількох боях.

— Вам пощастило, — понуро відбуркнув консьєрж. — Але як же ваш приятель Нестор? Його ж убили. І Джимі казна-куди пропав. Дай Боже, щоби вернувся живим.

— Молодь охопило розчарування, — правив своєї Фабер. — У недалекому майбутньому, якщо збережеться демократичний устрій, ми, старі, будемо хазяями життя. Розумієте, це проста математика. Більшість голосів. Дивіться, про що нам свідчить статистика? Про те, що сьогодні смерть настає не в п’ятдесят років, а у вісімдесят; а завтра наставатиме в сто. Чудово. Неважко собі уявити, скільки назбирається дідків і як невблаганно тиснутиме їхня думка на відповідальних за громадські справи. Диктатура пролетаріату закінчиться, і розпочнеться диктатура староти.

Тим часом обличчя Фабера поволі хмурніло.

— Про що ви думаєте? — запитав консьєрж. — Так зажурилися.

— Скажу вам по правді, — відповів Фабер. — Дарма я спершу не пішов у туалет. Розумієте?

— Аякже, — запевнив консьєрж. — У мене вже давно той самий клопіт.

— І я не можу думати ні про що інше, — визнав Відаль.

Чоловіки розсміялися й почали по-братському штурхати один одного в плечі.

— Не чіпайте мене, — попередив консьєрж, — бо я можу луснути.

— Обережно зі свічкою, — порадив Фабер і підтримав її. — Якщо цей курник займеться, ми полегшимо роботу молодим.

— Не жартуйте так.

— А якщо ризикнути й швиденько збігати вниз? — наважився припустити Фабер.

— Не можна, заради хлопців з нашого будинку, — заперечив консьєрж. — Вони ж сказали, начебто ми пішли; а що буде, коли ті побачать, як ми спускаємося?

— Ну, то зараз я здитинію, — страдницьки засміявся Фабер.

— Може, знайдемо собі місце тут, на горищі? — запропонував консьєрж.

— Найкраще отам, за останнім рядом кліток, — докинув Відаль.

— А це не над квартирою Больйоло? — перепитав консьєрж.

— Уявлення не маю, — відповів Відаль.

— Нарешті! — вигукнув консьєрж. — Я так і думав, що це ви тоді залили йому стелю. А тепер ми зробимо це втрьох.

Щулячись від конвульсивного сміху, який вихоплювався попри всі обачні намагання його стримати, чоловіки порачкували туди, куди показав Відаль, і трохи там постояли.

— Він утопиться, якщо не