Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Ги! Гау! Ель! Афі! Тітціп! Ар’я! Гин! Тен!

І рейтари, тільки-но вибравшись один за одним на поміст, теж пускались у танець і кружляли та тупали, аж поміст гув. І танцювали не тільки вони: на веранді, за спинами оркестру, корчився в танечних конвульсіях шинкар, бо його ноги самі почали підійматись якраз у ту хвилину, коли він хотів був по-доброму чи по-лихому вгамувати ошалілих музик. Танцював кульгавий возний, який спершу прибіг із сердитим бургомістровим наказом та й зостався в шинку за кухлем пива. Танцював і кухар, покинувши плиту, на якій смажились омлети. Це була ніби вивернута навиворіт казка про Сонну красуню, в якій усі, замість поснути, навпаки, прокинулись до нестямних і безглуздих веселощів.

А білявий юнак, що дрібцював на помості разом з катом та рейтарами, щодуху гукав своїм молодим голосом, що розлягався на весь майдан і далі, проникаючи в сусідні вулиці та у відчинені вікна, злітаючи над дахами, де тислись цікаві:

— А тепер гайда всі, los, los, щоб ніхто не огинався, тут літа не завада! Гамен-Етан! Гин! Тен! Міно сет! Ахадон! Зійди на нас, цапе! Будь з нами, цапе!

Далі вигуки юнака-танцюриста почали зливатись у хрипку мелодію, переривану то меканням, то жаб’ячим кумканням. А в натовпі з’явились острівці голів, що підскакували й хиталися. Ті острівці, спочатку маленькі, росли й зливались, і ось уже танечні кроки та скоки розгулялись на всьому майдані, танечне буйство проникало всюди, де юрмився люд, і обличчя у вікнах позникали, бо не можна водночас танцювати й дивитись у вікно. Шал танцю охопив і панів на балконі: розтанцювалися не лише заклопотаний бургомістр Реріх та радники, дрібцював у своїй сутані й князь-абат Маліфлуус, а з того, як уривчасто й нерівно став дзвонити дзвін у церкві, можна було здогадатися, що танцював і дзвонар церкви святого Манга.

Танцює кожен сам по собі, бо танцюють усі, тобто танцює один за всіх і всі за одного. Танцюють і пани, й хлопи, і ніхто не знає, чого й нащо, бо ж і городяни, й селяни прийшли сюди подивитись, як людині ламатимуть кості. Танцюють і жінки, й чоловіки, анітрохи не дбаючи одне про одного, і на руках у матерів гуцикають навіть немовлята, захоплені дивною хореєю. Це танець без запалу й без насолоди, ein Tanz an sich, танець у собі, як сказав би філософ, чистий танець, позбавлений усіх ознак любовного зваблювання й зближення. Це вихор скоків та підскоків, тупів та притупів, танець без танцмейстера, що давав би лад цій юрмі й визначав би, хто з ким, хто куди і хто як, щоб виникло доладне ціле. Ось уже й музики піддались заразі танцю, покинули інструменти, повставали й теж почали танцювати, і чутно лише глухий тупіт підошов, хекання й хрипіння переобтяжених легенів, та й не дивно, бо постаті танцюристів уже зникають у хмарах пилюки, яку вони самі збили і яка, змішавшись із випарами тіл, здіймається високо над містом.

Хто лиш по черзі підіймає ноги, хто підскакує на одній нозі, хто тупає всією ступнею, ніби втоптує нашатковану капусту, хто гопкає навшпиньки, хто обертається круг своєї осі, той сіпається на місці, той шмигає, як шило, той крутиться, як мотовило, той ледь ноги переставля, той вибрикує, мов теля, той не гнеться, наче дуб, той ногами тупу-туп. І ті, хто сидить на карнизах та на ринвах, теж хоч ногами дриґають та станом вихляють, а он один упав з димаря і, ще лежачи розбитий та поламаний на бруку, звивається й тіпається в ритмічних корчах. Цю повну одностайність панів і холопів, малих і великих, молодих і старих можна б тільки вітати, якби то не була одностайність у безглузді. Танцює кожне інакше, кожне по-своєму, як уміє, але вираз обличчя в усіх однаковий, ніхто не всміхається, як то звичайно на танцях; усі немов надягли машкару отупіння й байдужості — губи розтулені, носи опущені, підборіддя безвільно обвислі, в багатьох уже тече цівочкою слина, очі втуплені в порожнечу, а в декого зіниці закочуються під лоба, і щілину між повіками заповнює трупна порожнеча очного білка. Тут, здається, панує те саме шаленство, якому піддався був абат Маліфлуус, коли промовляв до натовпу і слова лилися в нього з уст невтримним проносом, тільки цього разу не було кому перервати безглуздя: хто ж свистітиме на свої власні витівки?

Тим часом золота колісниця Геліоса, що розливає палючий жар, підноситься по смальтовому небу вище й вище, а стрілки дзиґарів на ратуші рухаються швидше й швидше, немов тупіт танцю їх підганяє, ось уже минуло пів на десяту, а ось із нутра дзиґарів вириваються чотири хрипкі й сильні удари дзвона — кругла година, — потім десять тихіших; а танець триває і навіть розгулюється чимраз буйніше.

А що ж наш герой, Петр Кукань з Куканя, прив’язаний до візка, застряглого в розтанцьованому натовпі? Чи й він піддався масовому гіпнозові, чи й він силкується танцювати в своїх путах хоч би так, як оті хитруни, що повидирались на колони, на голови кам’яних святих та на ринви і, неспроможні справді танцювати, хоч гуцикають на сідницях? Чи й він, на свою ганьбу, втративши всі ознаки добре вихованої людини, дає слині лінивою цівкою стікати по підборіддю? Ні й ще раз ні! Нашого героя такими штуками не візьмеш; він здатен думкою й самодисципліною опиратись масовому божевіллю, яке Лібуша — він же пізнав її в тому юнаку так само легко, як і кмітливий читач, — викликала в натовпі. Як людина дії, нездатна тупо сидіти й безпомічно дивитись на дії інших, він заходився діяти самостійно, на свій розсуд і ризик. Не обізнаний з тими темними, непевними силами, якими володіла Лібуша, він рушив стежкою розуму й здорового глузду і, не знаючи, що тим готує собі згубу, почав вивільнятися з пут. Що він надумав? А ось що: не чекати непевної допомоги, а маючи руки й ноги вільні, за іграшки пройти крізь ошалілу юрбу, зашитися десь, та й чимшвидше геть звідси, від цього місця згуби!

Та легко сказати — вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і