Алессандро Кампі - Муссоліні

такі реакції виявляли політичну поступливість і психологічну втому (повністю виправдані, якщо прийняти до уваги, які вихори довелося пережити країні за період світової та громадянської війн), а з другого – вказували на повне нерозуміння того, чим насправді був фашизм при владі: не національний уряд, спрямований на реставрацію та примирення, не пересічний, хоча й болячий етап авторитаризму, а свого роду революційний, «законотворчий» уряд, що підриває устої старого ліберально-демократичного ладу.

16 листопада 1922 року Муссоліні зробив першу доповідь перед Палатою депутатів як Голова Державної ради, і завдяки безапеляційному та загрозливому тону ця доповідь потрапила до хронік під назвою «бівуачна промова»[40]: 

Я стверджую, що революція має свої права [...] Я перебуваю тут задля захисту та максимального зміцнення революції чорних сорочок, пильно впроваджуючи її в національну історію як силу розвитку та рівноваги. Я відмовився від розгромної перемоги, а я міг отримати розгромну перемогу. Я встановив собі межі. Я сказав собі, що справжня мудрість не покидає навіть після перемоги. Маючи триста тисяч озброєних до зубів юнаків, здатних на все й майже містичним чином готових виконати будь-який мій наказ, я міг покарати всіх тих, хто зводив наклеп на фашизм і намагався втоптати його у багно. Я міг зробити з цієї глухої та сірої будівлі солдатський бівуак [...] я міг закрити Парламент і створити винятково фашистський уряд. Я міг – але я не захотів, принаймні попервах15. 

Цією промовою, яка стала першим серйозним політичним актом, він вимагав і отримав строком на один рік найширші повноваження у податковій і адміністративній системах. Усі його дії відтак можна розглядати як прояв політичної волі – тобто культури, ідеології, концепції партійного будівництва (створення мілітаризованої та масової партії), – що навряд чи вивело б країну на інші шляхи, відмінні від тих, якими згодом їй доведеться йти.

15 грудня 1922 року відбулись установчі збори Великої фашистської ради (перші виконавчі збори проходитимуть 13 січня наступного року): йдеться про першу і найглибшу політико-конституційну інновацію, якої прагнув Муссоліні, вже перебуваючи при владі. Велика фашистська рада народилась як справжній вищий політичний орган руху, призначений принизити Раду міністрів до рангу техніко-адміністративного органу. В січні 1923 року була заснована – одночасно з розпуском Королівської гвардії – Добровольча міліція національної безпеки (Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale), що навряд чи можна вважати інструментом, спрямованим лише на нейтралізацію підривних тенденцій фашизму та на легалізацію сквадризму, хоча сквадристи вилучалися з-під контролю місцевих лідерів і підпорядковувалися безпосередньо Муссоліні. У створенні такої мілітаризованої організації все ж таки вбачається (і це цілком відповідає способам дії, притаманним усім зрощеним із владою революціям) певний символізм: переможне революційне угруповання створює корпус преторіанців, шляхом законного голосування доручає їм захищати насамперед «справу» і лише потім – батьківщину. У лютому 1923 року після тривалих перемовин і обговорювань відбувається злиття з націоналістами, які не мали озброєної міліції, були «завжди готовими» і яких сама доля призначила для об’єднання з Націонал-фашистською партією, хоча й ціною втрати власної політичної ваги. Протягом наступних місяців – якщо точніше, впродовж травня та червня – був підготовлений проект реформ виборчого закону на користь мажоритарної системи (з мажоритарною премією за списком кандидатів, які наберуть двадцять п’ять відсотків голосів). Цей проект було ухвалено 21 червня, і він увійшов в історію як Закон Ачербо. Завдяки йому на наступних виборах 6 квітня 1924 року фашисти отримали за списком приголомшливу парламентську більшість (374 місця із загальної кількості 535). Революції живуть головно на символічних розломах: починаючи від 1923 року був запроваджений новий політичний календар зі святом першого травня замість «Дня заснування Риму» (21 квітня), а також було офіційно схвалене зображення лікторської фасції[41] на монетах.

До цього переліку можна додати не тільки низку нововведень і змін, доволі показових для «установчої» природи уряду під керівництвом Муссоліні, який завчасно став на шлях диктатури, а й божевільну кипучість – «справжню булімію активності»16, – характерну для Муссоліні в перші місяці його політичної діяльності, яка ознаменувала собою радикальний відрив од суворих політичних звичок, що панували в Італії до цього моменту. Він уздовж і впоперек виїздив півострів, урочисто відкриваючи державні об’єкти й осередки Італійського союзу боротьби, брав участь у будь-яких акціях, виконував серйозні місії за кордоном, проводив напружену політико-адміністративну роботу та здійснював не менш напружену розробку зв’язків із громадськістю. Зрештою, можна сказати, що трохи більш ніж за рік сформувався весь літургічно-пропагандистський арсенал, який використовувався відтоді до епохи фашизму: паради, пуб­лічні промови навіть у самих занедбаних провінціях, марші, військові зібрання, похоронні церемонії, гімнастичні виступи, відвідування будівельних майданчиків і підприємств. Також серед простого народу швидко прижилися стереотипні історії та зображення, що характеризували культ Муссоліні протягом двадцяти років: образ невтомного працівника, рішучого, енергійного й усюдисущого керманича – схильного до швидкості та небезпеки, охочого до слабкої статі, та ще й простолюдина, якого не турбували «гарні манери» та звичаї благородного суспільства. Зі свого боку, пресі – передусім міжнародній – знадобилося кілька місяців, аби подати нового керівника уряду в хвалебних, сповнених ентузіазму кольорах із переходом інколи до гучної пишномовності (наприклад, в одному з повідомлень у грудні 1923 року «Sunday Express» назвала його «динамо-людиною»). Усе це добре ілюструє радикальність зміни, яка відбулася в італійській політиці і яка за декілька років стане вочевидь незворотною.

Зрештою, перші кроки фашистського політичного експерименту можна охарактеризувати з двох протилежних кутів: з одного боку, як спробу започаткувати форму «конституційного фашизму», засновану на тактичній і посередницькій спритності, а також на рішучості Муссоліні покласти край післявоєнному хаосу; з другого боку, як свідому точку відліку нового політичного плану, зовсім не націленого на врегулювання політичних відносин і на законослухняність, а навпаки, диктаторського плану з очевидною тенденцією до тоталітаризму, спрямованого на створення «Нової держави». Цей план уже в 1922 році було покладено в основу «панівного міфу фашизму: [...] небувалий проект абсолютного політичного домінування “командирської аристократії”, здатної через вплив цього міфу та завдяки організаційним заходам трансформувати характер італійців і створити “нову політичну культуру”»17. На цьому тлі доволі значущим виглядає стаття «Сила та злагода» («Forza e consenso»), яку Муссоліні опублікував у березні 1923 року в журналі «Gerarchia». У ній він не тільки підтвердив повну непричетність фашизму до лібералізму, а й пояснив, наскільки важливо для нього використовувати силу для підтримання влади, а у висновку, присвяченому темі свободи, використав такі слова, які, чесно кажучи, не залишили багато місця для сумнівів навіть на той час: