Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і келих вогню

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —

Дикозор Муді

До ранку гроза вщухла, але стеля у Великій залі була й досі похмура. Важкі свинцево-сірі хмари вирували над головами Гаррі, Рона й Герміони, коли ті вивчали за сніданком розклад уроків. Неподалік від них Фред, Джордж і Лі Джордан обговорювали магічні засоби старіння — для того, щоб хитрощами проникнути на Тричаклунський турнір.

— Сьогодні непогано... цілий ранок будемо надворі, — зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, — гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами... от чорт, і знову зі слизеринцями...

— Після обіду — подвійне віщування, — простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.

— А чого ж ти його не покинув, як я? — жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. — Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.

— Бачу, ти знов почала їсти, — зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.

— Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, — набундючилася Герміона.

— Аякже. А ще ти голодна, — хихикнув Рон.

Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок — Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?

Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.

— Буботруби, — весело пояснила їм професорка Спраут. — Їх треба притиснути й вичавити гній...

— Що? — перепитав з огидою Шеймус Фініґан.

— Гній, Фініґане, гній, — повторила професорка Спраут. — Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.

Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто-зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.

— Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, — мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. — Буботрубний гній — чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.

— Бідна Луїза Міджен, — тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. — Вона наслала на свої прищі прокляття.

— Дурне дівчисько, — похитала головою професорка Спраут. — Але мадам Помфрі врешті-решт повернула їй носа на місце.

У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам'яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев'яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.

Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев'яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.

— Добрий ранок! — привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. — Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити — це ж вибухозаді скрути.

— Що-що? — перепитав Рон.

Геґрід показав на ящики.

— Бе-е! — скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.

Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що "бе-е". Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п'ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.

— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!

— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.

То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.

Геґрід не знав, що й відповісти.

— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?

Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:

— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб'ячу печінку, а ще кавальчик вужика... просто давайте їм усього потрошку.

— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.

Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб'ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.

— Ой! — заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. — Пече!

Геґрід стурбовано підбіг до нього.

— У нього ззаду вибухло! — сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.

— Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, — погодився Геґрід.

— Бе-е! — знову скривилася Лаванда Браун. — Геґріде, а що то в нього стирчить?

— Деякі з них мают жала, — радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. — Думаю, шо то самці... бо самиці мают на животах такі собі прицмоки... мабуть, аби кров смоктати.

— Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, — саркастично скривився Мелфой. — Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?

— Хоч вони й не дуже гарні, та це