Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

об заклад битися, що тут і привид поблизу. Ти сам подумай: адже ж ніхто, крім привидів, не вживає блакитного вогню.

— Це так, а проте вони вдень не ходять. То чого ж нам боятися?

— Гаразд, коли хочеш, покопаємо і там, тільки все-таки небезпечно.

Тим часом хлопці зійшли з пагорка. Посеред долини, освітленої місяцем, самітно стояв зачарований будинок. Паркан навколо нього давно розвалився; ґанок заріс бур'яном; димар упав; у вікнах не було шибок; ріжок даху провалився. Хлопці довго здалека дивилися на занедбаний будинок, чекаючи, що ось-ось у вікні майне блакитний вогник, і розмовляли пошепки, як і слід розмовляти вночі в таких зачарованих місцях. Потім звернули праворуч, далеко обійшли жахливий будинок і повернулися додому лісом по другому схилу Кардіфської гори.

Розділ двадцять шостий

СКАРБ ВИКРАЛИ РОЗБІЙНИКИ

Наступного дня, щось о дванадцятій годині, хлопці знов прийшли до сухого дерева; вони хотіли взяти свої інструменти. Том нетерпляче поспішав до зачарованого будинку. Гек нібито теж поспішав, але не дуже. Потім він сказав:

— Слухай, Томе, ти знаєш, який сьогодні день?

Том у думці перерахував дні тижня і здивовано глянув на товариша.

— Ой-ой-ой! А я й не подумав про це, Геку.

— Я теж не подумав, а це раптом пригадав, що сьогодні в нас п'ятниця.

— Бодай йому! Ось як треба остерігатися, Геку. Ми могли б ускочити в халепу, коли б почали таке діло в п'ятницю.

— Могли б! Скажи краще: неодмінно вскочили б. Може, й бувають щасливі дні, але в усякому разі не п'ятниця.

— Кожен дурень це знає. Ти не перший це взнав, Геку.

— Та хіба ж я кажу, що я перший. Та не в самій п'ятниці тут річ. Сьогодні вночі я бачив страшенно поганий сон… пацюки.

— Ну, пацюки — це певна прикмета на біду. А вони билися між собою?

— Ні.

— Ну, це ще добре, Геку. Коли пацюки не б'ються, це означає тільки, що лихо десь поблизу. Треба тільки пильнувати, щоб не потрапити в біду. Залишимо цю справу, сьогодні ми не копатимемо, краще пограймося. Ти знаєш Робін Гуда, Геку?

— Ні. Хто такий Робін Гуд?

— Ого, це один із найславетніших людей, які тільки жили коли-небудь в Англії… Ну, найкраща людина. Розбійник.

— Здорово. Хотів би я ним бути! А кого він грабував?

— Тільки шерифів, попів, багатіїв, королів і тому подібних людей. Але ніколи не кривдив бідних. Він любив бідних і завжди ділився з ними по совісті.

— О, мабуть, гарною людиною він був.

— Та вже можеш бути певний. Другої такої благородної людини і на світі ніколи не було. Тепер таких людей зовсім нема — правду тобі кажу. Прив'яжи Робін Гуду одну руку, він другою рукою відлупцює кого завгодно. А з свого тисового лука він влучав на віддалі півтори милі в десятицентову монетку.

— Що це таке — тисовий лук?

— Не знаю, мабуть, якийсь особливий… А коли Робін Гуд поціляв тільки в край монети, він сідав і плакав. І, звичайно, лаявся. Так от, пограймося в Робін Гуда — це чудова гра. Я навчу тебе.

— Згода.

Вони гралися в Робін Гуда аж до вечора, час од часу жалібно поглядаючи на зачарований будинок і розмовляючи про те, що чекає на них завтра. Коли сонце почало заходити, вони пішли додому, ступаючи по довгих тінях дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфській горі.

У суботу, невдовзі після дванадцятої години дня, хлопці знову були біля сухого дерева. Вони покурили й поговорили, лежачи в холодку, потім покопали трохи у вчорашній ямі, не дуже сподіваючись на успіх. Копали вони тільки тому, що, як запевняв Том, частенько люди вже зневіряються, коли до скарбу лишається не більше як п'ять-шість дюймів, а тоді приходить хтось інший, копне разок лопатою і готово: бере собі весь скарб. Але й цього разу їхня робота була даремна. І хлопці, поклавши лопати на плечі, пішли далі, усвідомлюючи, що вони не жартували з долею, сумлінно зробили все, що потрібно для шукачів скарбу.

Коли вони підійшли до зачарованого будинку, мертва тиша, що панувала там під палючим промінням сонця, здалася їм зловісною й моторошною, а саме місце безлюдним і покинутим. Хлопчики не зразу наважилися увійти. Потім підкралися до дверей і, тремтячи, зазирнули всередину. Вони побачили кімнату, зарослу травою, без підлоги, без штукатурки, вікна без шибок, старовинний комин, зруйновані східці; всюди звисало старе павутиння. Хлопці тихенько ввійшли, і серця у них калатали. Говорили вони пошепки, сторожко прислухаючись до найменшого шуму, напружуючи м'язи, ладні на випадок чого дати драла.

Та потроху хлопці звикли, і страх їхній минув. Вони зацікавлено розглядали все довкола, дивуючись із власної сміливості і водночас пишаючись нею. Потім хлопці захотіли подивитися, що нагорі. Це означало, до деякої міри, відрізати собі відступ, але вони стали під'юджувати один одного і, зрештою кинули свої інструменти в куток і пішли східцями вгору. І там була та сама пустка. В одному кутку вони знайшли комору, яка обіцяла таємниці, але в коморі нічого не було. Тепер вони зовсім підбадьорились і цілком опанували себе. Вони вже хотіли зійти вниз і почати роботу, аж раптом…

— Тсс! — вимовив Том.

— Що таке? — прошепотів Гек. пополотнівши з переляку.

— Тсс! Там… ти чуєш?

— Еге. Ой-ой-ой! Тікаймо!

— Сиди тихо! Не диш! Вони йдуть до дверей.

Хлопці розтяглися на підлозі, притуливши очі до щілин між мостинами, завмираючи від страху.

— Ось зупинились… Ні… Йдуть… Прийшли. Тихше, Геку, ні слова. О, боже мій, і навіщо я пішов сюди!

Увійшли двоє. Один із них був старий глухонімий іспанець, що його останнім часом один чи два рази бачили в містечку, а другого хлопці не знали.

«Другий» був брудний, обшарпаний, з дуже неприємним обличчям. Іспанець був закутаний у плащ; у нього були волохаті білі бакенбарди; довге сиве волосся спускалося з-під його сомбреро; очі прикривали зелені окуляри. Коли вони ввійшли, «другий» щось пошепки розповідав. Обидва сіли на землю поряд, обличчям до дверей, спиною до стіни, і «другий» вів далі своє оповідання. Помалу він забув про обережність і почав говорити голосніше.

— Ні, — сказав він. — Я все обдумав, і мені це не подобається. Небезпечно.

— Небезпечно! — промимрив «глухонімий» іспанець, на превелике здивування хлопців. — Ех ти, бевзю!

Цей голос змусив хлопців затремтіти. То був голос індійця Джо! Запанувала мовчанка. Потім Джо сказав:

— Куди небезпечніше було те, друге діло. Однак удалось і воно.

— То зовсім інша річ. То — далеко звідси, і ніякого житла не було поблизу. Ніхто не дізнається, що