Аркадій Натанович Стругацький - Пікнік на узбіччі

Можу кого-небудь зі своїх шмаркачів віддати, кого не шкода...» Вмовив. Вперше в житті погодився я на таке діло. Ну нічого, подумав він. Може, все-таки обійдеться, все-таки я — не Стерв’ятник, може, викрутимося якось...

— Стій! — наказав він Артурові.

Хлопчина зупинився по кісточки в іржавій воді. Поки Редрік спускався до нього, драговина затягла його по коліно.

— Камінь бачиш? — запитав Редрік. — Он, під пагорбом лежить. Давай на нього.

Артур рушив уперед. Редрік відпустив його на десять кроків і пішов услід. Драговина під ногами чвакала і смерділа. Це була мертва драговина — ні мошви, ні жаб, навіть верболіз тут висох і згнив. Редрік звично поглядав довкола, та поки все було начебто спокійно. Пагорб повільно наближався, наповз на низьке ще сонце, потім затупив усю східну частину неба. Біля каменя Редрік озирнувся в бік насипу. Насип був яскраво осяяний сонцем, на ньому стояв поїзд із десятка вагонеток, частина вагонеток зірвалася з рейок і лежала на боці, насип під ними був укритий рудими шлейфами розсипаної породи. А далі, у бік кар’єру, на північ від поїзда, повітря понад рейками каламутно тремтіло і мерехтіло, і час від часу в ньому миттєво спалахували і згасали маленькі веселки. Редрік подивився на це тремтіння, сплюнув майже всуху і відвернувся.

— Далі, — сказав він, і Артур повернув до нього напружене обличчя. — Он ганчір’я, бачиш? Та не туди дивишся! Он там, правіше...

— Так, — сказав Артур.

— Так от, це був такий собі Хлюст. Давно був. Він не слухався старших і тепер лежить там навмисно для того, щоби показувати розумним людям дорогу. Візьми два пальці праворуч від цього Хлюста... Взяв? Засік точку? Ну, приблизно там, де верболіз трохи густіший... Давай туди. Пішов!

Тепер вони йшли паралельно до насипу. Із кожним кроком води під ногами ставало менше, і незабаром вони йшли по сухому пружному купинні. А на карті тут усюди суцільне болото, подумав Редрік. Застаріла карта. Давненько Барбридж тут не бував, от вона й застаріла. Погано. Воно, звісно, по сухому йти легше, але краще вже, щоби тут було це болото... Ач крокує, подумав він про Артура. Як по Центральному проспекту.

Артур, видно, підбадьорився і йшов на повний хід. Одну руку він запхав у кишеню, а другою весело відмахував, неначе на прогулянці. Тоді Редрік понишпорив у кишені, вибрав гайку грамів на двадцять і, прицілившись, запустив йому в голову. Гайка влучила Артурові точнісінько в потилицю. Хлопець зойкнув, обхопив голову руками і, скорчившись, упав на суху траву. Редрік зупинився над ним.

— Отак воно тут і буває, Арчі, — сказав він повчально. — Це тобі не бульвар, ти тут зі мною не на шпацир[20] вийшов.

Артур повільно підвівся. Обличчя у нього було геть чисто біле.

— Все зрозуміло? — спитав Редрік.

Артур ковтнув і покивав.

— От і добре. А наступного разу я надаю по зубах. Якщо живий залишишся. Пішов!

А з хлопчиська міг би вийти сталкер, думав Редрік. Назвали б його, напевно, Красунчик. Красунчик Арчі. В нас був уже один Красунчик, звали його Діксон, а тепер його звуть Ховрашок. Єдиний сталкер, котрий потрапив у «м’ясорубку» і все-таки вижив. Пощастило. Він, дивак, досі гадає, що це його Барбридж із «м’ясорубки» витяг. Дідька лисого! З «м’ясорубки» не витягнеш... Із Зони він його виволік, це правда. Здійснив Барбридж такий героїчний вчинок! Тільки спробував би він не виволікти! Ці його штучки тоді вже всім набридли, і хлопці йому сказали того разу прямо: один краще не повертайся. А це ж якраз тоді Барбриджа і прозвали Стерв’ятником, доти він у нас у Моцаках ходив...

Редрік раптом відчув на лівій щоці ледь помітний струмінь повітря і відразу, ще не встигнувши ні про що подумати, крикнув:

— Стій!

Він витягнув руку вліво. Потік повітря відчувався там сильніше. Десь між ними та насипом розляглася «комарина лисина», а може, вона йшла і по самому насипу — недарма ж попадали вагонетки. Артур стояв як укопаний, він навіть не обернувся.

— Візьми правіше, — наказав Редрік. — Пішов.

Еге, непоганий був би сталкер... Що за чорт, жалію я його, чи що? Цього ще бракувало. А мене хтось колись жалів?.. Ну, взагалі, так, жаліли. Кирило мене жалів. Дік Нунан мене жаліє. Щоправда, він, може, не стільки мене жаліє, скільки до Гути тулиться, але, може, й жаліє, одне іншому не заважає у порядних людей... Тільки мені от жаліти нікого не доводиться. У мене вибір: або — або... Він уперше з повною чіткістю уявив собі цей вибір: або цей хлопчина, або моя Мавпочка. Тут і вибирати нема чого, все зрозуміло. Якщо тільки диво можливе, — сказав якийсь скептичний голос ізсередини, і він із жахом і люттю притлумив у собі цей голос.

Вони проминули купу сірого ганчір’я. Від Хлюста нічого не залишилося, тільки лежала трохи віддалік у засохлій траві довга, наскрізь проржавіла палиця — міношукач. Був час, багато хто користувався міношукачами, купували тихцем в армійських інтендантів, сподівались на ці штуки як на самого Господа Бога, а потім два сталкери підряд за кілька днів загинули з ними, вбиті підземними розрядами. І як відрізало... Хто ж усе-таки був цей Хлюст? Стерв’ятник його сюди привів, чи він сам сюди прийшов? І чому їх усіх вабило до цього кар’єру? Чому я про це нічого не чув?.. Диявол, припікає ж як! І це вранці, а що буде потім?

Артур, який ішов кроків на п’ять попереду, підняв руку і витер з лоба піт. Редрік скосив очі на сонце. Сонце було ще невисоко. І тут він раптом усвідомив, що суха трава під ногами не шурхотить, як раніше, а мовби рипить, наче картопляна мука, і вона вже не колюча і жорстка, як раніше, а м’яка та хистка, — вона розсипалася під чоботом, немов клапті кіптяви. І він побачив чітко відбиті Артурові сліди і впав на землю, крикнувши: «Лягай!»

Він упав лицем у траву, і вона розлетілася на порох під його щокою, і він заскреготів зубами від злості, що так не пощастило. Він лежав, намагаючись на рухатися, все ще сподіваючись, що, можливо, минеться, хоч і розумів, що вони попалися. Жар посилювався, навалювався, обволікаючи все тіло, наче простирадло, змочене окропом, очі залило потом, і Редрік запізніло крикнув Артурові: «Не рухайся! Терпи» — і почав терпіти сам.

І він би витерпів, і все би минулося тихо-шляхетно, пропотіли би тільки, але не витерпів Артур. Чи то він не розчув, що йому крикнули, чи то перелякався над усяку міру, а може, його припекло ще сильніше,