Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

на пасовище. Корови недовірливо мукають, уперше після зими полишаючи хлів.

Гори зеленіють. Зима минула. Усі біди залишились позаду.

Разом із вівцями йдуть чоловіки. Облаштувавшись на звичному місці, вони видобувають вогонь тертям двох сухих шматків дерева. Чистий вогонь. Чиста, дика енергія. Перша жарина падає на сухий трут. І, стрибаючи з гілки на гілку, виростає вогонь.

Дівчата плетуть вінки. Діти співають, танцюють у колі. Співають, пускаючи в струмок шматочки кори з кольоровими китицями вовняних ниток, а іноді із запаленими свічками.

— Потоки-потоки, пливіть далеко, несіть весну, несіть красну!

— Сонечко-сонечко, визирни у віконечко, на квіточки-гілочки, на малі діточки! Тут вони грають, тебе дожидають!

Пісня не змовкає з раннього ранку і до пізнього вечора. І навіть уночі хтось співає.

Соловейко?

Молодь грає в гамбу — бігає по лузі змійкою, вхопивши одне одного за талію, той, хто веде, різко змінює напрямок, а якщо хтось, не втримавшись, навалюється, то намагається дістати довгою вербовою лозиною.

Хлопчаки запускають весняних повітряних зміїв — червоних, зелених, жовтих, з обов’язковим намальованим сонцем. Змії стоять у небі, як сонячна зграя.

Вечорами горять багаття. Через них скачуть, скрикуючи, сміючись, іноді вдвох, узявшись за руки, іноді один за одним — вервечкою…

А я цілими днями блукаю лісом, стрибаю з каменя на камінь. Сиджу над річкою, дивлячись, як шматочки кори з китичками й свічками пливуть повз мене безкінечним строкатим караваном. Слухаю птахів. І намагаюся відповісти собі: чого, ну чого ще мені бракує?

Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.

І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.

* * *

Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.

Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.

— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.

— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?

Головань пильно дивиться на мене.

— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.

— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?

— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?

* * *

Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.

— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?

Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.

— Хто зі мною?!

Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?

— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…

Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.

— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.

Обводжу юрбу очима…

— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!

Юрба гуде. У мене темніє перед очима.

— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…

— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!

Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.

Безіменна бачить, що вгадала.

— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!

— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.

Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.

— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.

У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…

— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.

— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.

— І я, — додає Бондар.

Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…

— Виходимо завтра на світанку, — кажу я врешті. І, втягнувши носом повітря, додаю: — Буде вітряний день.

* * *

Моя трембіта лежить на строкатій вовняній ковдрі. Ясь зробив її з дерева, міченого блискавкою, — того дерева, яке я сама добула у лісі. Проводжу по трембіті рукою. Деревина здається теплою.

Поряд лежить мій барабан із напівстертим зображенням вовка. Той самий, що багато разів рятував мені життя. З подарунком Римуса мені завжди таланило — нехай і тепер він принесе мені перемогу.

— Не підведіть мене, — кажу я трембіті й барабану. — Як крило слугує дикому, так ви послужите мені.

Хочу ще щось сказати, але слова не приходять. Глибоко зітхаю, лягаю на звичну тепер лежанку. І думаю про Ярого. Мені хочеться, щоб він прийшов зараз. Адже він знає, яка важлива для мене ця ніч. Ми так і не змогли поговорити на майдані. А мені так треба, щоб він узяв за руку і сказав: