Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

водобоями, з ноткою йоду. Дворище своє кожен тут починає розбудовувати з колодязя. Сіль споживають гірську, грубу, сіру, принюхаєшся – аж у голові світліє від неї.

Старизну тут честують. Бо з батьківських рук постав сей сторонець на чужій, тепер своїй землі. Бо ті носять у собі світ попередній, незримою ниткою-пуповиною в'яжуть його з новим побитом. Кожен з тих першоходаків – жива книга, правда, з розумом, не засміченим книжністю.

Пригадую збуйвіка Петра Стойку, в якого стояв на ночівлі. Жвавий, як мотиль. Борода біліша за сорочку. Тиха радість на лиці. В руках стара дійниця – за яфинами зібрався.

«Скілько вам років, дідку?»

«Гріх і казати. Сотку ношу на горбі».

«Що вас на світі так довго тримле?»

«Молитва. Молюся ревно, так, що й волосся слухає, не росте в той час», – витяг десь із бороди полотняну тайстринку і похвалився іконкою від афонського монаха. – А ще – цілість тіла, духу й серця. Жити треба твердо і радо. Не ламати себе і не подвоювати. Ні в роботі, ні в жаданні, ні в помислі. Бо чоловік не гадина – і розсічені кусні тіла й душі не відживуть. Проси собі цілости. Будь у єдности з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірний. Будь з одним до кінця, а не з різними коротко. Будь з одною жоною, бо в ній е все те, що і в инших, і лише – для тебе. І в ватрі – дрова і чоловічого, і жіночого роду. Тоді вона добре горить. Якщо маєш у собі цілість, то ти як зернина, що впала на землю. Вона вітру не глядає».

«Що їсти любите?»

«Все, що земля зродила, добре для чоловіка. А варене й поготів. Нехотя-нехотя з'їж і крихотя. Не раз бувало, що камінь у роті держав, аби голод обдурити. Не переїдай, не перепивай, не перелюбствуй, бо се й Господу мерзко, і людям. І самому тобі на велику шкоду».

«А зуби чим чистите, що такі здорові?»

«Нігда нічим не чистив. Лише полощу їх двічі на день. Вдосвіта паленкою з дичок, а увечері – ропою. Дуже добре зубам, та й кров гріє».

«Що вам помогло, дідку, зберегти силу в тілі?»

«Споришевий пішник».

«Що?»

«Видиш, який у мене дараб. Уздовж, аж до грабового кадуба, перетинає його пішничок-знаємничок, порослий споришем. Кожного рана босий ходжу ним по воду. В літі підошви обпікає студена роса, зимою сніг. Пройдуся, низько вклонюся землі, сонцю, деревам – і на цілий день дістану від них благословення».

Йшли ми в гору тим пішником. Дідо легкий, як перо, трава під ним не гнеться. Став, усміхаючись до себе, бережно відсунув ногою вбік слимачка, зняв павутину з галузини, скрутив і поклав під язик. І далі залопотів голими п'ятами. Живий, як рибка, веселий, як ластівка, гордий, як скала.

Я не стрічав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лісоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сі люди живуть природним і простим ходом, як лиш і можна жити серед заліснених гір. Встають із сонцем і лягають із зорями. День починають і звершують молитвою. З великим пошанівком ставляться в родині до старших. З панами і владою в мирі, справно платять податі, добре служать у війську. Злагоджено й розумно провадять громадські орудки. Люди відкриті, добросерді, скорі на фіглю. Дуже люблять співати.

Коли собі заспіваю, а дале заплачу,

Літа мої молоденькі, як вас дармо трачу.

Літа мої молоденькі, молоді, молоді,

Та так мені марно йдете, як листок по воді.

Ой, мені молодому ні пере, ні золить,

На моїй ся головині лиш біда мозолить.

Закувала зозулиця на дубовім мості,

Літа мої молоденькі, ходіть до ня в гості.

Добрий місяць міряв я свої прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищі за кичери, а настирливістю твердіші за буки. Вони удачливі, тут їх придомок, а я й далі стелюся припутником коло чужих доріг.

Дзвонило на утреню, коли я збирався, – і з серця виснувалася павутина світлого жалю і зачепилася за шпичасту дзвіницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочіш запрягав коней і, поки я виносився, діти, як мишва у скрині, шупурдалй на возі. Тепер ще вони ціковбанять по-русинськи, а через десяток-другий літ говоритимуть по-румунськи, з гіркотою здогадувався я.

Банат... Відбатований кусень моєї батьківщини.

Прищепа, що прижилася на чужорідному стовпі.

Життя горбато стелиться: як іде в гору, так піде і з гори. Під Сиготом перестріла мене лиха новина – дорогою до хворого вмер поважний Джеордже. (Ich gehore zu denen, die am Wege sterben. – Я належу до тих, які вмирають у дорозі.)

Губи на мармуровому лиці були рішуче стулені, як у його пращурів даків. На смертному ложі він здавався вищим. Я вклав у холодні пальці шовкову косицю-едельвейс, за якою цілий день дерся на альпійський кряж. У нас ще називають сю квітку білотка. Її мохнаті промені були такими ж блідими, як і руки мерця. А він любив барви зелені, сині, тілесні. («Хочеш мати гострий зір, світлу голову і кріпке серце – частіше дивися на зелень, на воду і на красних жінок.)

Крихкі лілеї з вінка ронили своє сім'я в розриту могилу. Може, з весни воно проросте. Вічний оберт усесвітнього плину. І трава, й людина скоряються рухові великого безмір'я. Посіяно нас, як траву, і як траву, скосить нас незрима коса.

По останньому цілуванні торкнувся мого плеча голомозий нотаріус, щирий приятель небіжчика.

«Проведи мене до кочії. Бідолашний Джеордже дуже скрушався, що не встиг виправити тобі документи. Тому й не міг нічого заповісти по-людськи. Ось ключ від його скрині, обкутої сріблом. Усе, що там є, – належить, за його усною волею, тобі. На ім'я ватага Йона тобі ж записана вся отара і коні, і літнівка, і зимівка. Там можна жити й без посвідок, – нотаріус втомлено всміхнувся. – Се ліпша для тебе новина. Та є і прикра. Завтра прийдуть до аптеки жандарми – шукати безпашпортного прийшляка. Синок подав заголоску, він тихо ходить, та густо місить. Тому не барися, перебирайся в гори. Чини своє діло, як напучував тебе Джеордже. А я дам раду паперам».

Вдома я скороспішно схапав свої пожитки в міх і ступив до кабінету. Заповітна скриня звично була прикрита вишитим обрусом. Я всилив ключ у замковину і підняв віко. В строгому порядку там було укладено старі фоліанти, зшитки, образки, ікони, монети, коштовна зброя,