Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

по наступних двох чи трьох тижнях, упродовж яких його настрій ніяк не поліпшувався, а навпаки — ставав усе більш гнітючий, у голові старого бакалійника проступив сякий-такий план дій, який поволі набував чітких обрисів. Отож: він постановив навідати Діка! Правда, містер Гобс іще випахкав немало люльок, перш ніж дійшов такого висновку, та врешті це таки сталося. Він піде навідати Діка. Йому ж бо про Діка було відомо геть усе. Тому що про нього розповідав Седрик. Тим-то бакалійник подумав: може, коли ото побесідує з Діком, то бодай трохи відляже від серця.

Отож одного дня, коли Дік старанно ґлянцував черевики чергового клієнта, на тротуарі перед його робітнею зупинився присадкуватий опецькуватий чолов'яга із брезклим обличчям та лисиною на голові — і втупився у вивіску, яка повідомляла:

МАЙСТЕР ДІК ТІПТОН

НАЙЛІПШИЙ В ОКРУЗІ

Чоловік так довго розглядав вивіску, що у Діка вже прокинулася жива цікавість. Отож скінчивши ґлянцувати взуття свого клієнта, він спитав:

— Поґлянцувати вам, сер?

Чолов'яга повільно підійшов і поставив ногу на підставку.

— Так, — проказав.

Дік узявся до роботи, а товстун усе переводив погляд з Діка — на вивіску, тоді знову з вивіски на Діка.

— Звідки це в тебе? — поспитав нарешті.

— Від одного хлопця, — відказав Дік, — мого друга. Він зі всім мені тут поміг. Файний малий, другого такого не зайдеш… Тепер він в Англії. Поїхав, щоб стати там… ну, як його… лордом.

— Лорд… лорд… — повільно повторив містер Гобс. — Лорд Фонтлерой, майбутній граф Доринкурт?

Дік мало не випустив щітки з рук.

— Пане, то ви його знаєте?! — вигукнув хлопець.

— Чи мені його не знати? — проказав містер Гобс, обтираючи змокріле чоло. — Та ж знав його від народження. Ми ціле життя зналися… от воно як.

Чоловік справді розхвилювався і йому було важко говорити. Він лише дістав з кишені свій золотий годинник, відкрив футляр і показав напис Дікові.

— «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене», — прочитав повільно. — То він на пам'ять мені подарував. «Хочу, щоб ви не забували про мене», — так він мені сказав. Та я би пам'ятав його, навіть якби він мені нічого не дарував чи навіть якби ми більше ніколи не зобачили-ся, — додав він, похитавши головою, — бо такого друга неможливо забути…

— Так, такого малого ше тре' пошукати, — погодився Дік. — А сміливий був — як не знаю хто. Я таких ще не видів. Я його дуже поважав, справді. Бо ми були друзями. А подружилися відразу, як тільки ото зобачилися, той малий і я. Знаєте, я вихопив його м'ячика з-під візка — і він того ніколи не забував. Все як тільки ото переходив ту' — зі своєю мамою і з нянькою — все гукав мені: «Привіт, Діку!» А тоді ще руку подавав, ніби дорослий, хоча сам мені ледве до паса діставав, та й одяг на ньому був завеликий — виглядав ніби дівчинка в ньому. Файний був малий — ото бувало поговориш з ним, то й на душі відразу стане легше…

— Правду кажеш, — хитнув головою містер Гобс. — Шкода, що мусить ото стати графом. Був би з нього файний бакалійник, от що… та й галантерейник нічо' би вийшов… Не було би йому ту' рівних! — завершив він, із жалем хитаючи головою.

Справді, вони мали стільки всього розповісти одне одному, що за одну зустріч це було неможливо зробити. Отож домовилися, що завтра увечері Дік навідає бакалійника у його крамниці — там і договорять. Дік страшенно втішився, отримавши це запрошення. Він-бо майже усе життя жив на вулиці — однак не став через це злодієм чи лиходієм, а навпаки — у глибині душі завжди мріяв про гідне існування. А відтоді як отримав змогу розвинути власну справу, то вже заробив і на дах над головою, а тепер сподівався доробитися і до більшого. Тим-то запрошення від цього статечного чолов'яги, власника крамниці на розі, що навіть мав конячку і візок — стало для хлопця неабиякою подією.

— А про графів та їхні замки ти щось чув? — поцікавився містер Гобс. — Я х'тів би знати про них більше і докладніше…

— Та читав трохи, — відповів йому Дік. — Ото в «Дешевій бібліотечці» була одна повість. Називалася «Злочин графа, або Помста графині Мей». Ото історія! З наших хлопців багато її брали читати.

— То захопи її, як підеш до мене, — сказав містер Гобс. — Я тобі за неї заплачу. Взагалі, принеси всі книжечки, в яких пишуть про графів. Ну, а як не про графів, то хай уже буде про маркізів чи про герцогів… хоча він ні разу не згадував ані про тих, ані про других. Ми трохи говорили з ним про графську корону, але мені ще ні разу не випадало видіти її на власні очі. Думаю, ту' їх і не знайдеш…

— Гм, якщо хтось може їх ту' мати… ну то хіба у ювелірних крамницях «Тіфані» тре' шукати, — ствердив Дік. — Але і так не маю поняття, як то вони виглядають — тому не знаю, чи й впізнав би, навіть якби побачив.

Містер Гобс не сказав, що й він сам навряд чи упізнав би графську корону. Чоловік лише поважно похитав головою.

— Не думаю, аби ту' був на них великий попит, — ствердив він.

На тім розмова про корони скінчилася.

І так почалася їхня дружба. Коли Дік прийшов до крамниці, містер Гобс гостинно його прийняв. Посадив його на стілець навпроти дверей, якраз побіля бочки з яблуками, і коли гість вмостився, махнув рукою, у якій тримав люльку, показавши на яблука:

— Ну, гостися.

Тоді містер Гобс узявся переглядати ті брошурки, які приніс йому Дік. Потому вони розмовляли про англійських аристократів. Містер Гобс усе попахкував своєю люлькою і хитав головою. Особливо скрушно він зітхав, коли ото показував Дікові позначки на ніжках стільця.

— То сліди від його каблуків, — зворушено вимовив бакалійник. — Так, то його каблуки. Ото я сиджу ту’ нераз годинами — і дивлюся на них. Файно тоді було, не то, що тепер… Так, ото сидів ту', їв печиво з коробки, тоді діставав собі яблука з бочівки — а качани просто на вулицю викидав. А зараз він лорд і живе у замку… І тепер ті сліди на ніжках — то сліди від каблуків лорда! А колись стануть і слідами графа. Я часом аж говорю сам до себе: «А най то грім поб'є — ну хто би таке подумав?!»

Візит Діка