Дарунок Корній - Щоденник Мавки

козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із-за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по-дружньому, кличе-манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям.

І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають:

Не завидую нікому – ні панам, ні царю.

Богу своєму святому за все благодарю!

Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,

У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду.

Мамай закінчив співати, підняв голову, й Олексій зрозумів, що знає цього чоловіка… Уже сивочолого та з помереженим борознами-зморшками обличчям. Немолодий, але ще дужий козак пильно зазирав йому в очі, мружачись та хитро посміхаючись. Він відклав кобзу та правою рукою дістав з потайної кишені шароварів дві дерев’яні ложки та два кулябики,[1] а лівою махнув до нього, припрошуючи до столу: «Чим багаті – тим раді…»

І козак Олексій залишився біля того дуба назавжди, прирісши і тілом, і душею – до землі, до води, до неба, прив’язавши свою душу до волі. І вже знав напевне – отепер, нарешті він удома. Ще поки ані садочку вишневого, ані хати біленької, ані коника вороного, ані оселедця на голові, ані диво-човника, ані призьби писаної в нього не було. Але вони з’являться неодмінно. І вже, напевне, не буде ніколи тут жінок. Звісно ж: жінка – це стихія землі, води. Де взяти таку, щоб і крила мала, як птаха літала, хоч інколи ставала росою, вітром, промінням, сяйвом, веселкою? Можна хіба що вигадати, а потім розчаровано вивчати витвір уяви, помічаючи, як він перетворюється на гарбуза чи, ще гірше, на дірку від бублика. Та, зрештою, як там у козацькій пісні співається: «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Так, він для світу пропащий, він з Мамаїв. Та байдуже, бо він знайшов себе…

Тим, що досі ріднило його з містом, були син, друзі та Мамаї. Уже дорослий син не дуже охоче, проте погоджувався інколи бачитися з батьком. До Олексія, на козацький хутір, навідріз відмовився їхати. Завжди знаходилися відмовки. А одного разу взагалі випалив таке… Йому соромно перед приятелями, знайомими та й перед коханою дівчиною, бо його батько недотепа, бомж, голодранець, який живе з того, що Бог пошле, побирається по сусідах. І що мама була права і добре зробила, що з ним розлучилася, бо він би і їх по світу з торбами пустив. Гірко було Олексію це чути, та не став переконувати сина в протилежному. Лишень відповів словами Сковороди, який для нього став тепер найбільшим другом та порадником. У його книгах знаходив відповіді на всі свої запитання, і так легко та добре від цього ставало.

Сковорода навчав, що «в природi є краса, гармонiя, а в суспiльствi панує несправедливiсть, i щоб змiнити макросвiт, треба кожному змiнити насамперед мiкросвiт, себе самого. Тож пiзнавай себе, а пізнавши – удосконалюй. Пізнавши себе, швидше зрозумієш, що маєш робити. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він вiд природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду». Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.

– Синку, я щасливий, бо не дію всупереч власній природі. Я не бізнесмен, я – художник. І моя душа зараз перебуває там, де і має перебувати. На волі.

Син тільки відмахувався від батька і таких незрозумілих його повчань. Мама права: «Що візьмеш з божевільного?» Лишень сподівався, що дивакуватість не заразна і в нього будуть нормальні діти.

Олексій розумів, що сина він утратив. Утратив давно. Так, уже тоді, коли погодився на вмовини Ірини та пішов з родини. Йшов навмання, у нікуди… О, так! Тоді гірко та боляче приходило усвідомлення, бо зрадили його, а не він. Зрадили та випхали на узбіччя, даючи можливість або мирно здохнути від самоти, або почати все коли не спочатку, то по-іншому.

І він почав…

Чесні Дніпрові кручі, палке небо над головою, Дажбоже сонце вгорі, вода, мов надія, у руслі Божої ріки – то теперішнє його життя. Здається, цей світ розумів та приймав його таким, яким він є. І він таки знайшов себе, нарешті знайшов. Під цим небом, де мало людей, а багато волі, де мало лжі, а багато простору та правди, де немає фальші, а є найдорожче – любов до світу.

Звикся, що друзів з більшою радістю приймає в себе, на хуторі, аніж сам їздить у гості. Та то було й зрозуміло: як можна гостинно прийняти людину в зоопарку та ще й у вольєрі? Після просторого хутірця Київ Олексію здавався величезним зоопарком, у якому стільки істот, що місця для них замало. І з кожним роком місто здавалося йому все тіснішим і тіснішим. Неба і сонця за високими будівлями майже не видно, що вже говорити про загублені серед пластику дерева, траву чи кущі. Земля в столиці – то коштовна річ, і тому економічно вигідно збудувати ще один багатоквартирний вольєр для людей чи новий супермаркет, аніж посадити парк. Від цього розуміння ставало тоскно, хотілося кричати: «Люди, схаменіться! Як ви живете?» Та брав себе в руки і терпляче зносив тих два-три дні в столиці в нагальних справах, а тоді чимдуж тікав додому – до свого вірного дуба, до човника, до кіз та баранів, качечок та курочок… Ось де справжнє життя. Дуб у вазонок не посадиш, помре, усохне. А людину, бач, можна. Але що то за життя? Тому охочіше приймав друзів у себе.

І ще в Олексія були Мамаї, які також не любили столиці, але мусили інколи там бувати. Олексій у вільний від господарки час, а