Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Перші часи пішли на розглядання, навіть на боротьбу з новим богом. Бог хотів поклонення, а впертий дух не віддавав іще свободи. Звідти боротьба й роздивляння. Але чим більше я роздивлявся, тим сильніше кохав якимось неодухотворенним світлим коханням.

То була якась біла прозорчиста душа. То була квітка небесна, вогник, що спалахне раз у вічність у темряві з-під навислих хмар – і знову зникне на вічність цілу.

Дивні почуття навівала вона на мене. От я сиджу за книжкою, читаю – і нараз починаю почувати її.

От чую, ясно чую, як вона йде, як наближається своїми білими кроками, а в той момент, коли вона відчиняє двері, я уже обертаю до неї своє радісне, а разом з тим і стривожене обличчя.

В її присутності я не мав своєї волі, мов сомнамбул у присутності гіпнотизера. Вся істота моя переповнялася якимсь променистим настроєм, і чув я себе й велетнем і рабом. Вона підіймала руку – і мені невимовно хотілося підняти свою. А коли б я побачив сльозу на її очицях – певно, ридав би, як несамовитий.

Я назвав її для себе Біла. Та вона таки й була білою вся, і носила тільки білі убрання, мов янгол. Увіходячи, вона розсівала за собою якийсь невимовно прекрасний запах, а я не міг зрозуміти, що зо мною: ніби чую, що єсть вона й ніби нема, а наче це привид тільки безтілесний злетів, тільки не страшний і чорний, а світлий і любимий. І хотілось підійти до неї й торкнутися матерії її убрання, щоб знати, як тчуть у небесах. А коли вона сідала в крісло й задумувалась – я часом просто не міг боротися з бажанням підійти й молитвою заглянути їй у вічі. І вона вже вставала, вона вже пішла, – а я все ще бачу її, бачу всю, бачу рух волосинки над скронею, бачу, як злегка ворушаться уста. І в один з таких разів я назвав її для себе Ф л ю ї д о ю, бо мені здавалося, що вона безтілесна, що вона тільки флюїдична постать якоїсь другої невідомої істоти, що живе в небесах.

І сама тиха, мов тайна святая, вона сіяла й тихі почуття округ себе. Коли я сидів біля неї, а вона иноді підіймала на мене свої очі – я відчував у ті хвилини якесь надзвичайне очищення душі, чув готовність на великий благородний учинок. Я не міг би собі уявити, як в її присутності можна було би не то сказати, а подумати щось брудне. Усі нечисті, звичайні життєві почуття, все, що не святе, зникало в її присутності. Вона була сама молитва, самий чистий звук, гармонія, а коли поблизу чулося її тихе дихання – душа наповнялась високими почуваннями, і світ здавався тоді осяяним самою красою. Все далеко-ідеальне в звичайні моменти життя, все, що лише манить людський мозок своєю недосяжністю – все те наближалося й огрівало таємно-могутні сторони людського духа. Немов стаєш велетнем, дужим, як космос; здається можливим і навіть легким до виконання все, що надприродним було ще за хвилину. А до неї хотілося підійти, мов до пророка, і спитати про… про щось особливе: про межі безконечности, про початок часу, про день власної тілесної смерти. І я вже, було, піду до себе, а все ще бачу закритими очами її образ, і вся вона представляється мені якимсь таємним Божим письменом, розгадати яке може тільки однозвучно-таємна друга істота, якій стане доступним потім за це утворення світів. Коли вона усміхалася – райські квіти розцвітали наоколо, водоспад спиняв свій біг на далекій півночі, а зірки хором відповідали радісно на той усміх. А якби заплакала вона і її сльози упали б десь далі – дивним стало би те місце й святим. І до нього, як у Мекку, ходили б тисячі пілігримів.

Чи вона вічна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечність. А я на тім місці поставлю вівтар для поклоніння світлові життя. І будуть там співати чисті весталки в прозорих убраннях, препоясаних гірляндами білих квітів і будуть ті весталки підтримувати невгасимий запашний вогонь, годований пахучими смолами й дивним деревом. Доокола вівтаря буде посипано жемчуговим піском, і мірти свій лист, а рожеві кущі квіти свої щодня самі будуть нести в жертву на вівтар той. І коли хто бідний, зранений і чорний, зі стогоном моління, наблизиться туди – він стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною під добрими променями сонця, і не буде там місця суєтні світовій, покликам сп’янілій від бруду життя істоті, дзвоненню кайданів і скрепінню ярем – ці властителі світу боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всі скелі й дуби всі священної діброви. І вітер, і море, і хмар незлічимі полки, і лист, і звірина. Геть, чорна пітьмо! Тут лише друїди співатимуть містичних пісень, танцюючи невидимі танці. І море там пахне геліотропом, і повітря не таке, як земне.

Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п’єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.

…і думав я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.

* * *

Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче, ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом, перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.

Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився