Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

відчайдушна рішення спробувати все ж таки прорватися у вагон, а в разі чого Нікітин уже якось прикриє, хвилина по хвилині забирали дорогоцінний час.

Поїзд рушив, ламаючи всі плани та розрахунки Горілого.

— Вагон запам’ятали? — швидко запитав Сергій.

— Десятий, — хором відповіли Круть і Верть, і не схоже було, що вони домовилися.

— Ми можемо наздогнати поїзд на Хуторі?[4]

— Легко, — вони знову відповіли хором.

— Тоді погнали, чому стоїмо!

І вони справді погнали.

Якщо десь колись існувала нічна їзда без правил, то весь час, поки мчали від Конотопа до Хутора, Горілий мав змогу переконатися: Анатолій, який кермував, не просто брав уроки такої їзди, а й був найкращим учнем. Звісно, в оперському минулому траплялося ганяти по вулицях удень і вночі, та, всупереч народним уявленням про його роботу, Горілий жодного разу не брав участі у шаленій — такій як у кіно — погоні за злочинцями, в яких, звісно, не було жодних шансів на втечу. Максимум, що довелося пережити, — кількадесят разів ганяти кримінальний елемент пішки, і часом навіть переслідувані тікали від такої погоні, щоправда, дуже скоро попадаючись або йому ж таки, або комусь із його колег, або патрулю, з яким жарти короткі.

Можна сказати, Сергій Горілий вперше за свої тридцять чотири роки за кимось по справжньому гнався. Навіть більше: наздоганяв пасажирський поїзд.

Вони летіли крізь ніч, по головній трасі легко обходячи поодинокі легковики, вантажівки та рейсові автобуси, зовсім не нариваючись на аварійні ситуації, хоча з появою попереду чергової пари фар, особливо — зустрічних, Сергій щоразу щулився та зціплював зуби, готуючись до фатального удару. Але Анатолій злився з машиною в одне ціле, тримав кермо впевнено, і скоро їхні перегони почали нагадувати Горілому гральні автомати, де кожен може уявити себе за кермом автівки на гоночному треку або на важкій заплутаній дорозі, та ще й утікачем від поліцейської погоні.

Такі автомати він бачив якось у Сумах, у розважальному центрі, навіть спробував зіграти і заклався тоді зі Шполою на пиво, що обжене робота. Звісно, пиво вони випили незалежно від програшів-виграшів, бо впоратися з гральним кермом Сергій не зміг — раз по раз його віртуальний автомобіль на щось натикався і ніяк не міг відірватися від поліцаїв, до того ж гра швидко закінчилася. Зате довкола сиділа пацанва і навіть кілька дівчат середнього шкільного віку, які, закусивши губи, хвацько обходили всі віртуальні перешкоди, заробляючи собі якісь незрозумілі віртуальні очки…

Дорогою до Хутора трійця мовчала. Горілий не знав, чи потрібно щось пояснювати Крутеві й Вертеві. А ті, своєю чергою, не вимагали жодних пояснень від нього. До того ж Сергій іще не надумав, як їм, стороннім цивільним особам, вирішувати свої справи з законними пасажирами потяга на прикордонній території. Нічого, час пішов, тут головне — встряти в бійку, якось то воно буде — так уже, на відміну від погонь, багато разів у нього бувало.

Коли попереду замайоріли вогники Дружби, годинник показував пів на дванадцяту ночі.

— Встигли? — про всяк випадок поцікавився Горілий.

— Залежно куди, — з філософічними нотками озвався Геннадій. — Тут поїзд довго стоїть. Інша річ, чи нас туди підпустять і чи когось із вагонів випустять.

— Може, шефу вашому дзвякнути?

— А що прикордонникам шеф? Хто він тут для них такий? Що ми взагалі тут хочемо зробити, мета яка цієї подорожі?

Відповіді досі не було, і Горілий відмовчався.

Та коли заїхали на станцію, він укотре переконався: дуже погано ще знає здібності своїх несподіваних партнерів. Навіть не попросивши, а звелівши Сергієві лишатися біля машини, Круть і Верть зникли в приміщенні, повернулися хвилин за двадцять у супроводі якогось суворого чоловіка в формі з погонами, дали знак Горілому — давай, не стій! Далі в супроводі цього офіцера, який ніяк не назвався, хоча й не спитав нічого в Горілого, компанія пройшла на колію, вийшовши саме до потрібного їм поїзда — хвилин двадцять як прибув. Звідки б не починалася нумерація вагонів, десятий завжди буде по центру, так вони й зупинилися.

Ось він, номер десять. Горілий не стримався — пришвидшив ходу, випередивши супроводжуючого офіцера. За спиною хтось щось сказав — дарма, слова ніби відлетіли від спини. Та раптом Сергій різко зупинився.

З десятого вагона один по одному вийшли кілька прикордонників, вистрибнув собака, прикордонник тут-таки підхопив її за повідець. Потім, обережно ступаючи, ніби боячись упасти, показалася Галина Коваленко. Навіть за неяскравого освітлення перону Горілий побачив у її жестах скутість, викликану не просто страхом — страхом через затримання. Чого-чого, а поведінки затриманих Сергій за півтора десятки років життя надивився. Під конвоєм усі мають однаковий вигляд, навіть якщо обабіч не стоять озброєні конвоїри, а на руках затриманих нема наручників.

— Що за… — пробурмотів Горілий, розуміючи, наскільки швидко ситуація виходить у нього з-під контролю.

За Галиною, постійно озираючись і намагаючись щось комусь неголосно довести, вийшов Олег Позняков. Позад нього з’явилися митники, один тримав дорожню сумку. Провідниця дивилася на цю картину з невдаваною байдужістю: хіба вперше на кордоні митники та погранці когось знімають…

На коротку мить уся компанія скупчилася на платформі біля вагона. Потім прикордонник із собакою пішов уперед, Галина приречено рушила за ним, безпорадно крутячи головою.

Горілий сам не знав, чого домагався, — не зважаючи ні на кого та не думаючи про наслідки, рушив уперед. Від другого кінця вагона він уже готовий був, хай чим це обернеться, гукнути Галину.

Але вона враз побачила його сама, випадково повернувши в його бік голову.

Впізнала. Зі свого місця Сергій точно не міг цього бачити, але відчув — упізнала.

Далі все відбувалося стрімко, забрало секунд двадцять, і ніхто нічого не зрозумів. Навіть до Горілого не дійшло спочатку, для чого Галя зайцем рвонула назад до вагона, махнувши при цьому виставленою перед собою рукою. Збоку це схоже було на спробу відчайдушної втечі, тому за жінкою кинулися всі митники та прикордонники разом, забувши на секунду навіть про Познякова — другий затриманий стояв, ураз усіма полишений, і далі безпорадно крутив головою. Де не взявся міліціонер, збоку наспів другий, аби не рипався, заломили Познякову руки назад.

Тим часом Галина вже добігла до вагона. Зробила ще якийсь незрозумілий рух рукою, а тоді, наче послизнувшись чи підвернувши ногу, впала на асфальт платформи, витягнувши руки перед собою, практично пхнувши їх під колеса потяга.

Коли на втікачку навалилися гуртом, почали піднімати, Галина спочатку коротко опиралася, а тоді враз заспокоїлася, стала покірною, її повели назад, на ходу одягаючи кайданки. На глядачів — Горілого з компанією