Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

крутнулася й обвела очима всіх присутніх. Довкола неї — одні збентежені обличчя. Ніхто не розумів, про що вона говорить. Треба сказати по-іншому. Вона перебрала кілька варіантів. Спробувала ще раз.

— Принеси мені нашатирного спирту, — сказала вона.

Ні, ці люди й такого не чули. Цей термін щось каже хіба науковцям. Алма заплющила очі, силкуючись згадати народну назву речовини, яка їй була потрібна. Як її називають прості люди? Пліній Старший згадував про «аміачну сіль». Нею повсякчас користувалися алхіміки тринадцятого століття. Але згадки про Плінія ніяк їй не зарадять, та й середньовічна алхімія у пригоді не стане. Алма кляла свій мозок — смітник мертвих мов і нікому не потрібних знань. Вона марнувала дорогоцінний час.

Нарешті згадала. Розплющивши очі, рявкнула наказ, який цього разу подіяв:

— Нюхальні солі! — крикнула вона. — Знайдіть їх! Швидко! І принесіть мені!

Солі зараз же принесли. Їх знайшли скоріше, ніж Алма згадала їхню назву.

Алма піднесла кристалики солі матері до носа. Беатрікс з вологим, деренчливим хрипом вдихнула. Слуги й служниці, які зібралися довкола ліжка, вражено зойкнули й заохали, а одна жінка скрикнула:

— Слава Господу Богу!

Отож Беатрікс не померла, але цілий тиждень пролежала без тями. Алма й Пруденс по черзі сиділи біля матері, пильнуючи її днями й довгими ночами. Першої ночі Беатрікс знудило уві сні — Алма її вмила. Вона витирала й сечу й випорожнення.

Вона ніколи досі не бачила материного тіла — крім лиця, шиї та рук — але вмиваючи нерухому постать на ліжку, помітила, що в неї у грудях по кілька твердих гульок. Пухлини. Великі. Одна з пухлин вкрилася виразкою, звідки сочився гній. Від її вигляду Алму занудило. Згадалося грецьке слово: karkinos. Рак. Беатрікс, напевно, страждала від нього вже довший час. Місяцями, якщо не роками, жила в муках. Вона жодного разу не поскаржилася. У ті дні, коли біль ставав нестерпний, просто вибачалася й вставала зі столу, мовляв, їй паморочилася голова.

Ганнеке де Ґроот цілий тиждень майже не спала, і вдень, і вночі приносила компреси й бульйони. Ганнеке обгортала голову Беатрікс свіжими вологими пов’язками, змащувала виразки на грудях, приносила дівчатам хліб з маслом і змочувала водою потріскані вуста Беатрікс. Алмі було соромно за те, що деколи біля материної постелі її охоплювала нетерплячка, тоді як Ганнеке терпляче піклувалася про свою господиню. Беатрікс і Ганнеке все життя провели пліч-о-пліч. Вони разом виростали в ботанічних садах Амстердама. Разом припливли кораблем з Голландії. Обидві заради Філадельфії покинули своїх близьких і більше ніколи не бачили своїх батьків і братів із сестрами. Інколи Ганнеке оплакувала свою господиню й молилася голландською. Алма не плакала й молитов не шептала. Як і Пруденс — принаймні цього ніхто не бачив.

Генрі забігав до спальні в будь-яку пору дня і ночі, розхристаний і неспокійний. Від нього даремно було чекати допомоги. Краще б він узагалі не приходив. Генрі сидів біля дружини хвилину-другу, а тоді вигукував:

— Не можу більше цього терпіти! — і, горланячи прокльони, ішов геть з кімнати.

Він узагалі перестав про себе дбати, однак Алма не мала на нього часу. Вона спостерігала, як її матір в’янула під тонкими фламандськими простирадлами. То більше не була грізна Беатрікс ван Девендер Віттекер — то був жалюгідний, неживий предмет, смердючий і чахлий. Через п’ять днів Беатрікс перестала виділяти сечу. Її живіт набряк, став твердий і гарячий. Їй зосталося недовго.

Приїхав лікар, по якого послав аптекар Джеймс Ґеррік, та Алма відіслала його геть. Кровопускання й банки ніяк матері не допоможуть. Алма натомість передала через нього записку містерові Ґерріку з проханням приготувати для неї настоянку опію, яку б вона щогодини крапала матері до рота.

Сьомої ночі Алма спала в своєму ліжку, коли прийшла Пруденс — яка сиділа біля Беатрікс — і збудила її, торкнувши за плече.

— Вона заговорила, — сказала Пруденс.

Алма мотнула головою, щоб зрозуміти, де вона є. Моргнула, глянувши на свічку в руках Пруденс. Хто заговорив? Їй снилися кінські копита й крилаті звірі. Алма ще раз мотнула головою, згадавши нарешті, де вона.

— Що вона сказала? — запитала Алма.

— Попросила мене вийти з кімнати, — відповіла Пруденс рівним голосом. — Питала, де ти.

Алма накинула на плечі шаль.

— Ляж поспи, — сказала вона Пруденс, забрала в неї свічку й пішла до материної спальні.

Беатрікс лежала з розплющеними очима. Одне око налилося кров’ю і нерухомо застигло. Друге пильно дивилося на Алму, обмацуючи допитливо кожну рису її лиця.

— Мамо, — сказала Алма й озирнулася в пошуках чогось, що б їй можна було дати попити.

На столику біля ліжка стояло горнятко з холодним чаєм, що його недопила Пруденс, коли чергувала біля матері. Та Беатрікс нізащо не питиме клятого англійського чаю, навіть на смертному одрі. Але нічого більше не було. Алма піднесла горнятко до пересохлих материних губ. Беатрікс сьорбнула і, як Алма й передбачала, скривилася.

— Я принесу тобі кави, — вибачилася Алма.

Беатрікс ледь помітно хитнула головою.

— А що тобі принести? — запитала Алма.

Мовчанка.

— Покликати Ганнеке?

Беатрікс, здається, не почула — Алма ще раз повторила запитання, тепер уже голландською.

— Zalik Hanneke roepen?

Беатрікс заплющила очі.

— Zalik Henry roepen?

Мовчанка.

Алма взяла матір за руку — холодну й маленьку. Вони ніколи не трималися за руки. Минула хвилина-дві. Беатрікс не розплющувала очей. Алма мало не задрімала, коли матір заговорила — англійською.

— Алмо.

— Так, мамо.

— Ніколи не покидай…

— Я тебе не покину.

Але Беатрікс похитала головою. Вона не це мала на увазі. Ще раз заплющила очі. Алма знову чекала, відчуваючи втому, яка лягла на неї тягарем у цій темній кімнаті, де панувала смерть. Минуло багато часу, доки Беатрікс зібралася з силами й змогла вимовити повне речення.

— Ніколи не покидай батька, — сказала вона.

Що було Алмі казати? Що можна пообіцяти жінці на смертному ложі? Надто, якщо та жінка — ваша матір? Тоді пообіцяєш будь-що.

— Я ніколи його не покину, — відповіла Алма.

Беатрікс вдивлялася в обличчя Алми одним здоровим оком, немовби оцінюючи, наскільки її обіцянка щира. Вочевидь, вона була задоволена побаченим, бо знову заплющила очі.

Алма дала матері ще краплину опію. Дихання Беатрікс стало неглибоким, шкіра — холодною. Алма вирішила, що матір уже сказала свої останні слова, але за години дві, коли вона задрімала в кріслі, почувся хрипкий кашель, і Алма, здригнувшись, пробудилась. Вона подумала, що Беатрікс задихається, але та просто силкувалася ще щось сказати. Алма знову змочила матері губи ненависним чаєм.

Беатрікс сказала:

— Мені крутиться голова.

Алма відповіла:

— Я покличу Ганнеке.

Неймовірно, але