Яцек Денель - Ляля

коней прив’язали до дерев, а капітанського поставили до обори, звідки вивели корову. Мов у себе вдома ходять подвір’ям, садом, кімнатами. І тут сцена. Бабуня, моя дев’яностолітня бабуня, яка переважно ледь пересувалася вдома в старому вдовиному капоті й розношених черевиках, згорблена й незграбна бабуня виходить у блиску київських салонів 1900 року; саме така, якою її зображено на портреті, що висить над каміном. Сукня з темної шовкової тафти до самісінької землі, плісе, складочки, оборки, в одній руці тростина, у другій — віяло зі страусових пер, на волоссі — золота сіточка з перлинами. Заходить до дідусевого кабінету. На письмовому столі сидить німецький офіцер, заклавши ногу на ногу, і розмірено вдаряє шпіцрутеном по блискучій халяві. А бабуня до нього, звісно, польською, бо жодної іноземної не знала, жахлива лінгвістична бездарність, двадцять п’ять років прожила в Києві — і російською ані в зуб, а французька така кошмарна... отож, польською, їй байдужісінько, що німець нічого не тямить: «Якщо вас не навчено, що коли жінка стоїть, то вам сидіти не вільно, сядьте, принаймні на стілець, а не на стіл, бо він для іншого призначений», тут вона розітнула повітря паличкою, замалим не скидаючи німця зі столу, і вказала на крісло, а тоді піднесла до очей лорнета й простягла офіцерові пачку документів, на яких висіли якісь велетенські сургучеві печатки. «Це документи від ерцгерцога Фердинанда про те, що мій маєток звільнено від будь-яких реквізицій як під час війни, так і в мирну добу». Той глянув, перечитав, тихо засміявся й почав виправдовуватися, мовляв, у Рейху більше немає герцогів, є Третій Рейх і один фюрер і, на жаль, ці документи не мають жодної ваги. Проте стояв перед бабунею виструнчившись і, доки не виїхав зі своїми солдатами, завжди вклонявся бабуні з великою шанобою.

— Може, я чаю зроблю?

— Зробиш, як закінчу. Ну, то я тоді, підбадьорена бабуниним успіхом, помчала до саду. Я вже збагнула, що на німців треба гримати. Гримала до кінця війни. На росіян теж. Не забудьте, — тут бабуня обертається до всіх з міною пророчиці Анни, — якщо колись сюди прийде яка-небудь армія, то треба кричати, але рішуче, а не істерично. Ага. Отож я вийшла до саду й гостро запитала, чи хтось говорить французькою чи російською. Один балакав, якийсь білий росіянин; бідолаха, теж знайшов до кого приєднатися, до гітлерівців. Тицяю пальцем: «Ваші коні?» — «Наші», — відказує. — «А хто вам дозволив коні до дерев прив’язувати? Хіба не знаєте, що вони кору обгризають і потім дерево всихає? Негайно заберіть їх звідси й прив’яжіть коло паркана, до штахет. Негайно!»

— Цей момент розповіді мені завжди найдужче подобався. Бабуня підносилася в кріслі, її очі палали в темній оправі, мов отруйні перлини в чорних мушлях, і рука, рука, простягнута в бік телевізора чи піаніно, залежно від обставин, усоте проганяє німецьку кінноту з райського саду в Лисові.

— І забрали? — питаю тактовно, дякуючи цим за неперевершене виконання ролі херувима із золотим мечем.

— Аякже. Забрали. А я їм: «І ще заберіть коня з обори й поверніть на місце корову, бо змерзне». А той солдатик: «Але пані, це капітанський кінь, капітан — то страшна людина, він розгнівається». — «Нехай собі гнівається, — кажу, — аби коня вивів з обори». — «Ви не розумієте, він страшні речі робить, цей капітан, йому людину вбити — однаково, що муху», — і кидається мені в ноги. «Бариня, — хлипає, — бариня, він цього коня до віта-а-альні заведе». — «А де цей ваш капітан? Я з ним сама побалакаю». Ну, то він мене провів; капітан ставний, кремезний мов дуб, хоч армія й окупаційна. Французькою говорив, то вже добре. «Заберіть, будь ласка, свого коня з обори й прив’яжіть у стайні. Обора має бути для моєї корови». — «А чому? Тримайте корову в стайні». — «Стайня велика, і корова в ній змерзне». — «А мій кінь не змерзне?» — «А ваш кінь молоко дає?» Подумав, подумав і наказав прив’язати коня в стайні. Пішли разом до маєтку, бо він хотів вибрати кімнати, щоб розквартирувати солдатів. «Неймовірно, — повторював він, роззираючись довкола, — неймовірно. Ніколи не сподівався знайти в польському домі стільки прегарних картин, стільки чудових книжок, такий вишуканий інтер’єр». А я собі думаю: «Ах ти, негіднику, пройдисвіте, а що ти собі думав — що приїдеш до Польщі й побачиш монгольські юрти й білих ведмедів?», і відказую йому: «А знаєте, я ніколи не сподівалася, що хтось із німців це помітить». — «Один — один», — відповів він і широко посміхнувся.

Розділ XII

Тим часом Юлек сидів у розбомбленій Варшаві.

Що ж, слід сказати, що Юлек ніколи не був героєм. Як його втілення, можу лише додати від себе, що цілковито його розумію. Довідавшись про всі подвиги моєї бабуні, конфлікти з німцями, допомогу партизанам, небезпечні ескапади, він, смертельно збліднувши, зачинявся у своїй кімнаті з Анатолем Франсом. Зате й не боявся бомб — мабуть, через те, що їхні вигадливі траєкторії породжені математикою, яка для Юлека завжди була оповитою чорною магією й незвіданою таїною. Куля й бомба належать до царства сліпого фатуму й абстракції.

— Під час облоги Варшави, коли навколо падали бомби й усі сиділи по підвалах, Юлек залишився у своїй кімнаті. «Якщо я здохну від смороду й задухи, то краще вже у власній квартирі», — сказав він. Сидів у фотелі, місто палає, а він читає газету. І раптом чує якийсь такий звук «пс-с-ст» і дзенькіт. А це у вікно влетів осколок, пробив дірку в газеті й застряг у бронзовій ніжці люстри, якраз над Юлековою головою. «Я й не пригадую, — розповідав він, — як опинився в підвалі».

Так чи сяк, то була маленька бабунина перемога, бо вона завжди боялася бомбардувань (може, через те, що краще знала математику, а може, ні).

— Юлек казав, що це й не дивно, бо німця я забалакаю, а бомбу — ні.

* * *

Щиро кажучи, я й не знаю достеменно, з якого помешкання до якого підвалу збігав тоді Юлек, але підозрюю, що це діялося в тітки Хичевської.

Бо крім мамуні Юлек мав ще й тітку, оцю Хичевську, що славилася кепською й досить асиметричною фігурою, яку, зрештою, оспівував один зі славетних Юлекових віршиків — хоч не скажу напевне, уві сні він його вигадав, чи на яву: