Яцек Денель - Ляля

— Неймовірно, — мовила вона потім, — таке похмуре гудіння, яке я почула, перш ніж побачила літак... на мить здалося, що я опинилася в моєму сні, мені добре знайоме це низьке гуркотіння... я вперше почула його не уві сні, це жахливо, мені аж ноги підкосились.

Але то не лише її страх, і не лише її сон. Сімдесят років тому прабаба Ірена лежала в ліжку із жахливою мігренню і, не розплющуючи очей, говорила:

— ... і знову цей кошмарний звук, усе голосніший... не знаю, не знаю, він весь час повторюється, так уже мене вимучив, я постійно чую в скронях цей шум, що гучнішає щохвилини, я не витримаю, — і стискала п’ястуки, аж біліли кісточки пальців.

— Ну, ну, уже гаразд. Зараз дам тобі «валер’янку», — і прадід Валер’ян клав їй на лоба свої великі важкі долоні, які мали здатність тамувати будь-який біль. — Це таке, як літаки? Як танки?

— Не танки й не літаки.

У серпні 1939 року вона востаннє чула всередині голови цей страшенний гуркіт, а тоді настав вересень, і якогось ранку прабабуня вигукнула:

— Ось воно, ось, що я весь час чую... ось!

А дорогою їхали великі німецькі танки.

* * *

Усі, включно з дев’яностолітньою бабунею Броклевою, утекли з маєтку й побігли полями туди, куди й слід було, тобто до Хмельника, бо в Хмельнику стояв монастир із грубими мурами. Побігли, але прабаба Ірена раптом спинилася, розвернулася й помчала назад, бо вирішила, що втеча з дому без жодних речей — це чистий ідіотизм. Влетіла додому, а тоді, весь час дослухаючись до гуркотіння танків, загорнула в перину різні речі, необхідні під час війни (скільки ж навичок ми втратили, хто ж із нас тепер би знав, що спакувати, а навіть, якби й знав, то хто здолав би впоратися із цим за десять хвилин?), і з важким клунком на спині, зате з полегшею в серці подалася до Хмельника.

— Я бачила, як мама біжить полем, і бачила, як над нею летить німецький літак, наближається, усе нижче й нижче... мені аж серце похололо й підкотилося до горла, бо в перші дні з літаків стріляли в усіх, у жінок і дітей, пастушків у горах; на Заході про це писали в газетах, друкували фотографії, але Гітлер усе заперечив, мовляв, Німеччина воює чесно й шляхетно. І раптом цей літак не стріляє, а піднімається догори. Мама тоді сказала, що вона бачила обличчя льотчика. Може, переконався, що то жінка, і не вистрілив, може, сумління йому озвалося останньої миті, а може, він просто був порядною людиною. Не знаю. Бо ж траплялися порядні німці... За всю війну я не зустріла жодного справді паскудного німця; усі, що в нас квартирували, були дуже приємними, хоч ми їм віддячували якнайгіршим; звісно — окупанти. Якби це все описати, то люди, певне, обурилися б, мовляв, я з німцями співпрацювала чи щось таке, бо особисто я справді нічого лихого від німців не зазнала; таке моє щастя, більше щастя, ніж розуму. Завжди, коли діялося щось страшне, коли гнали євреїв, коли закатували молодого Костшика, мене в селі не було, а крім того, це робили чужі німці, а не наші, з маєтку.

* * *

Ну, але дозвольмо вже цим німцям увійти, бо досі вони лише політали літаками й поїздили танками.

— Наліт закінчився, танки поїхали деінде, залишаючи позаду глибокі борозни, і було вирішено повернутися додому. Невдовзі потому з’явилася піхота. Ми були в паніці: рідні, дачники, слуги, усі з’юрмилися в одному місці, щоб почуватися впевненіше. Ми дивимося на німців, вони — на нас. Раптом чути бомби. Двоє солдатів застрибують у кущі, а третій хапає донечку однієї з жінок, що винаймали кімнату у флігелі. Дівчинка пручається, плаче, а німець кинув її на землю й укрив собою. Паніка впереміш із радістю, бо це польська авіація... Теж мені — польська авіація! Усі літаки лежали знищені на аеродромах. Крім цього приватного літачка, власник якого завантажив кілька бомб і вилетів громити тевтонів. Політав трохи, політав, поскидав бомби, але в кущах стояла зенітка, тож за чверть години його збили. Солдат перепросив жінку за те, що схопив її донечку, але пояснив, що він дужий і масивний, навіть, коли щось станеться, осколки бомб застрягли б у його тілі, а дівчинки б не зачепили. Тоді дав дитині шоколадку — у Польщі тоді такого шоколаду не було: воєнного, поганого, дешевого, сурогату із присмаком згірклого жиру. І сказав, що теж має донечку такого віку.

Усі намагалися його не помічати й не допускати до себе думок, що він може бути дуже навіть доброю й порядною людиною. Що він узагалі може бути людиною.

* * *

Коли трапляється, що ми закидаємо бабуні впертість, то у відповідь завжди чуємо:

— Бабусині гени, — і серйозна міна, — бабусині гени.

А ми, звісно, чудово знаємо, про які гени і яку історію — а її ми от-от почуємо — йдеться.

— Знаєте... — починає бабуня.

— Знаємо. Напам’ять, — відповідаємо виразно безсило.

— Знаєте? Ну, то послухайте. Коли німці прибули до Литва, кожен повівся по-своєму. Не знаю, чи казала я вам, але в маєтку було повно килимів, деякі дуже цінні; їх купив іще дідусь Брокль у часи процвітання; котрийсь із них, пригадую, був такий самий, як один з килимів у Королівському замку у Варшаві, проте більш цінний...

— Чому це?

— Бо коли виготовляють килим, то іноді забракне вовни, і доводиться додавати нитки, а відтінок завжди трішки відрізняється, і потім видно такий ледь темніший або ледь світліший край; у нас він був меншим, а в тому, що із замку — більшим, ну, та це байдуже. Килими переважно висіли над канапою або диваном, прибиті гвіздочками, і якраз тітка Мехова або тітка Саша пройшлася всіма кімнатами з паличкою в руці, по черзі підходила до кожного дивана й паличкою зривала килими, та так, що лише ті гвіздочки розліталися кімнатою; раз-два — та й по всьому, килим лежав у безпечній схованці. А мені тоді ж таки потемніло від хвилювань волосся, а мама схопилася за віника, бо Геня була чимсь зайнята, і заходилася вимітати сіни, кабінет і вітальню, усе підряд. «Прийдуть, — пояснила, — і скажуть, що тут польські свині живуть. Має бути чисто, як у найкращої фрау». Прийшли. Заїхали до маєтку, звичайних