Лі Бардуго - Шістка воронів

могла потягнутися, не могла навіть покотитися. Занадто сильно все боліло. «Вилазь нагору, Інеж».

— Не можу, татку, — прошепотіла вона. Навіть зараз розчаровувати його було жахливо.

«Ворушись, — наказала Інеж собі. — Не можна помирати в такому жахливому місці». А голос у голові заперечив, що бувають навіть гірші місця. Вона помре тут, на волі, а над нею світлішатиме небо. Вона помре після жахливої битви, а не тому, що якийсь чоловік утомився від неї чи хотів більшого, ніж вона могла дати. Краще померти тут від свого власного ножа, ніж із розмальованим обличчям і тілом, загорненим у фальшиві шовки.

Рука потягнулася до щиколотки. Вони мали б залізти на скриню. Чому їх не чути? Невже її свідомість уже відлетіла кудись далеко? Вони впіймали її. Хтось перевернув Інеж на спину.

Вона витягнула кинджал із піхов на зап’ясті. У Бочці такі гострі леза називали милосердною сталлю. Вони обіцяли швидку смерть. Це було краще, ніж віддатися на ласку Чорних Вістер чи Голених Дурників.

«Нехай святі приймуть мене». Інеж притисла кінчик ножа нижче від грудей, між ребрами, у напрямку серця.

— Тільки не зараз, Інеж.

Камінь, що треться об камінь. Дівчина розліпила повіки. Каз.

Він пригорнув її до себе й зістрибнув із контейнера, невдало приземлившись і підвернувши хвору ногу.

Коли вони приземлилися, дівчина застогнала:

— Ми перемогли?

— Ну я ж тут, чи не так?

Він, напевно, біг. Її тіло боляче билося об його груди з кожним кульгавим кроком. Каз не міг одночасно нести її та спиратися на ціпок.

— Я не хочу помирати.

— Зроблю все, що зможу, щоб знайти тобі інше заняття.

Вона заплющила очі.

— Розмовляй, Маро. Не тікай далеко від мене.

— Але це я вмію робити найкраще.

Він перехопив її міцніше.

— Тобі потрібно лише дістатися на шхуну. Розплющ свої кляті очі, Інеж!

Дівчина спробувала. Усе здавалося розмитим, але вона впізнала блискучий блідий шрам на Казовій шиї, трохи нижче від щелепи. Пригадала, як уперше побачила його у «Звіринці». Він платив Цьоці Гелін за інформацію: біржові поради, балачки, які вели політики, лежачи в ліжку — усе, про що базікали клієнти «Звіринцю», добряче набравшись чи втративши голову від блаженства. Він ніколи не навідувався до дівчаток Цьоці Гелін, хоча багато хто мріяв завести його до своєї кімнати. Вони стверджували, що тремтять, ледь побачивши його, що його руки під чорними рукавичками вкриті кривавими плямами, які неможливо відмити, але Інеж помічала жагу в їхніх голосах і те, якими поглядами дівчата проводжали Бреккера.

Однієї ночі, коли він проходив повз неї у вітальні, Мара зробила дурницю — повелася зухвало й безрозсудно.

— Я можу допомогти тобі, — прошепотіла вона.

Він кинув на неї погляд і продовжив свій шлях, наче вона не казала жодного слова. Наступного ранку її покликали до зали Цьоці Гелін. Інеж була переконана, що її знову відшмагають чи навіть гірше, але натомість виявилося, що там стояв Каз Бреккер, спираючись на свій ціпок, прикрашений головою ворона, і чекав, коли зможе змінити її життя.

— Я можу допомогти тобі, — повторила дівчина тепер.

— Допомогти мені з чим?

Їй не вдавалося згадати. Було щось, що вона мала йому розповісти. Але зараз це вже не мало жодного значення.

— Розмовляй зі мною, Маро.

— Ти повернувся за мною.

— Я захищаю свої інвестиції.

«Інвестиції».

— Я щаслива, що залила кров’ю твою сорочку.

— Запишу це на твій рахунок.

Тепер вона згадала. Він мусив вибачитися.

— Скажи, що тобі шкода.

— Чому?

— Просто скажи.

Вона не почула його відповіді. Замість цього світ став чорним, як воронове крило.

13

Каз

— Забираймося звідси! — вигукнув Каз, щойно дошкутильгав до шхуни, тримаючи Інеж на руках. Вітрила вже були напнуті, і за кілька секунд вони виплили з гавані, хоча й не так швидко, як він цього прагнув. Бреккер знав, що мав би знайти для подорожі кілька Верескунів, але їх було до дідька складно роздобути.

На палубі царював хаос: усі горлали й намагалися якнайшвидше вивести шхуну до відкритого моря.

— Шпехте! — гукнув Бреккер чоловіка, котрого призначив капітаном цієї посудини. Це був колишній моряк, що добре порався з ножем, зазнав важких часів і завершив свою кар’єру, застрягши на нижніх щаблях у лавах Покидьків. — Приведи свій екіпаж у відповідну форму, поки я не почав зносити голови.

Шпехт відсалютував і тієї ж миті схаменувся. Він більше не служив на флоті, а Каз не був командиром.

Бреккерова нога жахливо боліла, гірше, ніж будь-коли відтоді, як він зламав її, упавши з даху банку неподалік від Ґельдстрат. Можливо, кістка знову тріснула. Вага Інеж не допомагала боротися з болем, але коли Джаспер перегородив йому дорогу, щоб допомогти, Каз демонстративно пройшов повз хлопця.

— Де Ніна? — буркнув Бреккер.

— Перевіряє поранених унизу. Про мене вона вже подбала. — Каз помітив тьмяні сліди засохлої крові на Джасперовому стегні. — Вілан дістав кілька ушкоджень під час бійки. Давай допоможу…

— Геть із дороги, — відрубав Каз і рвонув до трапа, котрий вів до трюму.

Він знайшов Ніну, котра зцілювала Вілана у вузькому приміщенні. Долоні дівчини злітали над хлопцевою рукою, зшиваючи докупи плоть, розірвану кулею. Це була звичайна подряпина.

— Посунься, — наказав Бреккер, і Вілан ледь не сповз зі столу.

— Я не закінчила, — почала була Ніна, але кинула оком на Інеж. — Святі, — вигукнула вона, — що сталося?!

— Ножова рана.

Тісна каюта була освітлена кількома яскравими ліхтарями. На полиці біля пляшки з камфорою висилася купка чистих бинтів. Каз обережно поклав Інеж на стіл, прикручений до підлоги палуби.

— Дуже багато крові, — тихенько зітхнувши, зауважила Ніна.

— Допоможи їй.

— Казе, я Серцетлумачниця, а не справжня Цілителька.

— Вона помре до того, як нам удасться відшукати справжнього. Берися до роботи.

— Ти затуляєш мені світло.

Каз зробив крок у бік коридору. Інеж лежала на столі абсолютно нерухомо, її осяйна смаглява шкіра темнішала в хиткому світлі гасових ламп.

Він був живим завдяки Інеж. Вони всі. Їм удалося вибратися з глухого кута лише тому, що Інеж не дала ворогам оточити їх. Каз був знайомий зі смертю. І зараз він відчував її присутність на кораблі. Вона глипала на них своїми очицями й готувалася забрати Мару. Каз був наскрізь просякнутий дівочою кров’ю.

— Оскільки ти не допомагаєш, можеш іти собі, — сказала Ніна, не поглянувши на нього. — Ти змушуєш мене нервуватися.

Каз повагався, потім рушив туди, звідки вони прийшли, зупинившись, лише щоб витягти чисту сорочку з іншої каюти. Бійка в доках не мала б так шокувати його, навіть вибити з