Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

загалом починається з яскравого світла, варто лише звикнути до нього й утратити пильність. Усе так чи інакше залежить від нашої пильності й уважності. Рух планет подібний до руху залізничного транспорту – він потребує обслуговування й чіткого дотримання правил безпеки. Уважно вдивляючись у ранкове повітря, можна помітити сторонні рухи, ледь помітні сонячні спалахи, ледь вловимі сигнали семафорів, ледь чутні коливання тепла. Кожен сигнальник має достатньо способів забезпечити безперервність руху, має безліч можливостей повідомити нас про небезпеку, має всі шанси зупинити нас за крок від мороку, запалюючи для нас свої семафори, які ми помилково сприймаємо за вогні нічних дирижаблів.

English Breakfast

У травні RHCP грали на якомусь німецькому аеродромі, такою можливістю гріх було не скористатися. Вона знайшла копійчані авіалінії, пробила в мережі адреси більш-менш нормальних гостелів і одного ранку почала збиратися. Кинула до австрійської військової торби кілька футболок, зубну щітку й важкий, мов праска, фотоапарат, який постійно возила з собою. Шия її обмотана була кольоровими шаликами, довге чорне волосся билося на вітрі, одягнена була в прозору майку й довгу спідницю, на ногах мала потягані кеди, які сама собі обіцяла при нагоді замінити на щось пристойніше. А сигарети – міцні й гіркі, від яких дихання робилося терпким, а слова печальними.

Невиспана й роздратована, вона ще встигла посваритися з таксистами та представниками авіакомпанії, після чого впала на своє місце в літаку, опустила пластикову шторку й безтурботно заснула. Висівши десь у полях під Гамбургом, довго курила, намагаючись зорієнтуватись.

Концерт був лише наступного дня, потрібно було якось вибиратися до міста й давати раду з усіма своїми проблемами. Небом у бік Атлантики рухалися низькі, наповнені дощем хмари.

У гостелі було порожньо й вогко, вона кинула торбу й пішла до міста дивитися на кораблі. Кораблі стояли щільно, мов ліс, похитуючись у чорній смоляній воді.

Вона довго фотографувала порт, туристів та матросів, потім пила вино, сидячи просто на набережній, сонце перекочувалося над щоглами, іноді їх зачіпаючи, від чого кораблі поскрипували й вода розходилася темними важкими колами.

Надвечір стало прохолодно, вона вже зібралася повертатися до гостелу, дорогою зайшла до китайського фаст-фуду й натрапила там на якусь дику фанатку Майкла Джексона. Була це старша жінка, років п’ятдесяти, перефарбована й занедбана. Мала жовті кучері й кілька значків із Джексоном на джинсовій куртці. Познайомившись, вони легко зійшлися, фанатка переповідала історію свого захоплення Майклом і охоче позувала перед фотокамерою. Коли китайці почали зачинятися, вони ще довго тягалися вулицями, переходячи з одного бару до іншого, фанатка заводила її до теплих освітлених закутків, до якихось підозрілих дір та борделів, знайомила з офіціантами та повіями, сперечалася з турецькими підлітками й танцювала час від часу «місячну доріжку».

У барах западала сутінь і голоси виривалися на вулицю.

Лампи горіли жовто й тьмяно, нагріваючи зсередини чорну припортову ніч. Уже на ранок, цілком виснажені, вони знайшли-таки її гостел, фанатка, прощаючись, цілувала їй руки й тихо щось наспівувала. У кімнаті разом із нею ночувала молода японська туристка, говорячи вві сні ламаною англійською.

Прокинулася вона рано, прокинувшись, ще довго не розплющувала очей, ніби намагаючись когось перехитрити, слухала, як легко зіскочила з горішнього ліжка японка, як снувала кімнатою, знаходячи свої речі, як відкрила вікна й ранковий вуличний рух наповнив кімнату, відганяючи рештки сну. Але вона все одно вперто не розплющувала очей, слухаючи собі, як стихають голоси в коридорі, як хтось пускає воду на кухні і як легко відлунюють на сходах швидкі жіночі кроки. Вона так часто робила, я це давно помітив – лежала в ліжку із заплющеними очима, тримаючись за тонкі зникомі нитки з прив’язаними до них сновидіннями. Трималася за ці сновидіння, ніби за чужу руку в темряві, боячись відпустити її й залишитися сама посеред темряви й мороку.

Зрештою, вибралася з ліжка, довго курила, сівши на підвіконня, потім узяла фотоапарат і рушила до міста в пошуках сніданку. На вулицях було сонячно й тихо, порожні крамнички зберігали ще нічну прохолоду, а супермаркетами снували хіба що навіки розгублені емігранти.

Знайшовши якусь піцерію, де пропонували англійський сніданок, замовила собі каву й почала переглядати зроблені вчора фото. Потім гортала старі фото, збережені в камері, сиділа, курячи свої чоловічі сигарети й думаючи, як усе це дивно складається – і з нею зокрема, і з тими, кого вона колись фотографувала.

Іноді трапляються такі дивні періоди, коли ти лишаєшся сам, коли тебе хтось кидає або ти від когось ідеш.

Деякий час усе рухається за інерцією, усе триває, як і мало тривати, і ти рухаєшся життям, не особливо зважаючи на зміни, що відбулися. Усе це прості й зрозумілі речі, зустрічі, розмови, знайомства, зміна місць і краєвидів, рух крізь час та простір, пам’ять, яка відкладається в легенях, мов кам’яне вугілля, досвід, який тебе скеровує, сміх і розмови, барвисті спогади й довгі солодкі прокидання в чужих містах. Але раптом ти натрапляєш на знайомі, давно не бачені обличчя, на знайомі зачіски й посмішки, і все негайно повертається на свої місця, і ці несподівані хвилі печалі заливають усе довкола, і ти розумієш, що насправді щось тоді зламалося, щось пішло не так, просто ти не хотіла про це говорити, не хотіла сама собі в цьому зізнаватися, тікала сама від себе, від своїх спогадів та свого забуття. Десь так ти сидиш і думаєш собі, і печаль заповнює тебе по вінця. Печаль і втіха, що ти ніколи не зможеш цього повернути, але завжди можеш собі це пригадати.

Вона згадала свого інструктора з водіння, якого знайшла через клуб BMW, він був старший за неї вдвічі, і відразу було видно, як вона йому подобається. І кожне їхнє заняття закінчувалось якимось неймовірним сексом, просто в машині, можливо, тому вона так і не отримала водійського посвідчення, оскільки щоразу потому, сідаючи за кермо, збуджувалася й не реагувала на світлофори.

Також згадала ту італійську провідницю, яка стояла на платформі, десь на передмістях Мілана, чекаючи відправлення. На ній був довгий темний піджак, зовсім чоловічий, важкі чорні черевики й шкіряна торба через плече, що робила її схожою на листоношу. Мала коротке пшеничне волосся, в одній руці тримала прапорець, в іншій – свисток, як у футбольного судді. Перед відправленням різко просвистіла й, махнувши прапорцем, заскочила до вагона. Вона тоді ледь устигла застрибнути слідом за цією провідницею, неймовірно тішачись, що не запізнилася й що не доведеться тепер стирчати на вокзалі.

Провідниця їй ледь помітно посміхнулася й пропустила