Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Вона спустилася вниз сходами і знову вийшла на ґанок, а потім різко зупинилася. У неї з’явилася ідея. Еббі повернулася додому і взяла повідець, що висів біля дверей. Кларенс радісно заскавчав і підбіг до хазяйки, з кімнати почувся заздрісний гавкіт Гейді. Помри від заздрощів, Гейді. Еббі не любила занадто активних собак.

Еббі зупинилася на кам’яній доріжці і пристебнула Кларенса, його повідець був старим і коротким, він не дозволяв регулювати відстань, як сучасні повідці, якими зараз усі користуються. Хоча Кларенсу новий повідець і не потрібен. Собака був дуже повільним, неповоротким і напрочуд слухняним. Проте він уперто потягнув Еббі уперед, коли побачив маленьких собак. Він завжди був не проти погратися з маленькими тер’єрами.

— Ми недалеко, — сказала йому Еббі, — так що і не надійся.

У будь-якому разі, зважаючи на його вразливі суглоби, собака не пройде більше одного-двох кварталів.

Вони повернули наліво і вийшли на вулицю — у інший бік від будинку її подруги Рі. Не те щоб Еббі не хотіла її бачити, але після останнього разу (коли Еббі заблукала), подруга почала проводжати її додому. А Еббі любила іноді гуляти на самоті. Так добре відчувати себе вільною, як пташка, без цих «Що ми робитимемо з мамою?», що завжди крутилися в її голові! Еббі сподівалася, що не зустріне нікого із знайомих.

Іноді під час прогулянок вона усвідомлювала, що зі своєї сім’ї уже залишилася лише вона. Хто міг подумати, що вона продовжуватиме жити без них? Вона згадала картину у своїй кімнаті: дитина йде сама по дорозі під величезними навислими над нею деревами, а за нею — її янгол-охоронець. Але Еббі не вірила у янголів, ще відтоді як їй виповнилося 7 років. Ні, вона дійсно була самотньою.

Зазвичай вона брала когось із дітей, якщо кудись ішла. Це було і приємно, і втомливо водночас. «Руку! Дай мені руку!» — казала вона, коли вони переходили дорогу. Зараз вона чітко згадала ту картину, стара рука потягнулася до пустого місця в надії, що якась маленька ручка вхопить її.

Кларенс помітив білку, але навіть не ворухнувся.

— Так, я згодна, — сказала йому Еббі, — білки — не твій рівень.

Раптом вона потягнулася до грудей. Вона повісила собі на шию ключі від будинку, коли виходила? Ні. Але чого хвилюватися — будинок не зачинений, до того ж, удома Нора, вона впустить, раптом що.

Вона знала ще одну таємницю, але не з тих, про які їй розповідали. Вона згадала пісню, яку, як казав Стім, йому співав батько, коли він був малим, — «Коза і потяг». Це була пісня ще з її дитинства і співав її Берл Айвз. Сказати про це Стіму? Йому могло б бути приємно, почути цю пісню через стільки років. Але раптом він подумає, що у такий спосіб вона нетактовно нагадує йому, що він не Вітшенк. А, може, вона йому не каже про це через власний егоїзм. Може, Еббі хоче, щоб він забув про те, що вона йому не рідна мати.

Стім і Денні поводилися чемно один з одним після тієї бійки. Можна було подумати, що нічого між ними і не сталося.

— Денні, хочеш останній шматок курки? — питав Стім.

— Ні, забирай, смачного, — відповідав Денні.

Але вони не могли надурити Еббі. Вони поводилися, наче незнайомці у залі очікування, і вона починала думати, що це ніколи не зміниться.

Здавалося, тоді на пляжі сталася криза. Саме тому вона завжди боялася відпустки!

— Що трапилося з нами? — запитала вона Реда дорогою додому. — Раніше ми були такою щасливою родиною! Хіба ні?

— Так, наскільки я пам’ятаю, — відповів Ред.

— Пам’ятаєш, як ми всі реготали у кіно ?

— Ну…

— Це був вестерн, і кінь головного героя дивився прямо на нас, величезна голова жувала сіно з надутими щоками. Це було так смішно. Ти пам’ятаєш? Ми всі разом так сміялися, що інші люди почали повертатися і дивитися на нас.

— І я там був? — спитав Ред.

— Так, сидів з нами і теж сміявся.

Можливо, Ред забув про цей випадок через те, що він сприймав сімейне щастя як належне. І ніколи цим не переймався. Тоді як Еббі… О, вона постійно переймалася. Їй страшно було і подумати, що їхня сім’я буде нещасливою або звичайною.

— Якби ти міг загадати одне бажання, — запитала якось Реда Еббі, коли вони обоє не могли заснути, — що б це було?

— Не знаю.

— Я попросила б чудового життя для наших дітей, — сказала Еббі.

— Хороше бажання.

— А ти що попросив би?

— Що ж, — відповів Ред, — мабуть, щоб фірма Герфорда збанкрутувала і припинала обвал цін.

— О, Реде!

— Що?

— Як ти можеш не ставити щастя своїх дітей вище свого?

— Воно у мене на першому місці. Але ти вже подбала про дітей у своєму бажанні.

Еббі хмикнула і повернулася спиною до Реда.

Що ж, він також старішав, не лише вона. Він опускав окуляри на носі і ставав дуже схожий на свого батька. А його «га?», коли він недочував — де він цього набрався? Виглядало дуже театрально. Може, він думав, що саме так має робити людина його віку. А інколи він казав щось зовсім не у тему — «багряний тінейджер», наприклад, про червону пташку, яка прилетіла до їхньої годівниці. Це, мабуть, було пов’язано з його слухом, але Еббі не могла не хвилюватися. Вона помітила, як почали розмовляти з ним продавці — поблажливо, занадто голосно, вимовляючи слова по складах. Вони сприймали його як недоумкуватого старого чоловіка. Їй ставало дуже боляче, коли вона це бачила. Чому нікому не спадає на думку, що колись ці літні люди курили марихуану, носили бандани та пікетували біля Білого дому? Аманда докоряла Еббі за вживання слова «круто» («Ненавиджу, коли старе покоління намагається копіювати молодь», — казала вона). Вона не розуміла, що слово «круто» використовували, ще коли Еббі була молодою і навіть раніше.

Еббі не заперечувала, що схожа на бабцю. Насправді її це не хвилювало. Її обличчя трохи обрезкло, вона погладшала і тіло обвисло. Але на своїх фотографіях у старому альбомі вона здавалася собі занадто худою і виснаженою. І Ред був на фото якимось хворобливим, з дуже гострим кадиком на довгій шиї. Зараз він важить не більше, ніж тоді, але виглядає солідніше.

В Еббі був один невеликий трюк на той випадок, коли Ред поводився, як примхливий старий дивак. Тоді вона згадувала день, коли закохалася у нього. «Був красивий, вітряний, жовто-зелений вечір», — починала вона, і всі спогади миттю з’являлися у голові — новий світ, який магічно відкривався перед її очима. Саме у той момент вона зрозуміла, що людина, яку вона майже не помічала всі ці роки, — справжній скарб. Він був ідеальним, так їй завжди здавалося. Перед нею з’являлись ясні очі