Джером Клапка Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

була майже готова, Монморансі, який з надзвичайною зацікавленістю спостерігав за всією процедурою, серйозно над чимось замислившись, розвернувся і кудись пішов, а за кілька хвилин повернувся з мертвим водяним щуром у зубах, бажаючи представити його як свій внесок до загальної справи. Чи то він хотів поглузувати з нас, чи, може, його бажання було щирим — цього я сказати не можу.

Ми засперечалися, чи варто долучати щура до справи, Гарріс сказав, що, на його думку, все буде чудово, і коли все змішується докупи, то кожна дрібничка йде тільки на користь. Але Джордж був більш консервативним. Він сказав, що ще ніколи не чув, щоб ірландське рагу готували з водяних щурів, і винятково з міркувань безпеки він не бажає експериментувати.

Гарріс зауважив:

— Якщо ти ніколи не будеш пробувати нового, звідки ти знатимеш, яке воно? Саме такі люди, як ти, і стримують світовий прогрес. Згадай того чоловіка, що вперше скуштував німецьку сосиску!

Наше ірландське рагу вдалося на славу. Я ще ніколи не отримував такого задоволення від їжі. Усе в ньому було таке насичене і таке пікантне. Старі повсякденні страви нам усім вже приїлись, а тут… Який аромат, який смак!

Окрім того, воно було дуже поживним. Як сказав Джордж, чого там тільки не було. Щоправда, горох із картоплею могли б бути трішки м’якшими, але у всіх нас були міцні зуби, тож ми не дуже цим переймалися. А підлива! Це була казка. Можливо, трохи загуста для слабкого шлунку, але яка ситна!

Завершили ми чаєм та вишневим пирогом. Коли ми пили чай, Монморансі затіяв бійку із чайником та зазнав нищівної поразки.

Упродовж усієї подорожі він виявляв неабияку цікавість до чайника. Він сідав і дивився, як той кипить. При цьому вираз у пса робився якийсь заклопотаний, і він щоразу гарчав на чайник, намагаючись його роздражнити. Коли той починав булькотіти і випускати пару, він сприймав це як виклик і готовий був тієї ж миті кинутися в бій, але щоразу хтось із нас підбігав і забирав його здобич раніше, ніж йому вдавалося до неї добратися.

Сьогодні Монморансі собі вирішив, що випередить нас. Тільки-но чайник видав перші звуки, він підвівся, загарчав і з грізним виглядом рушив до чайника. Це був лиш невеличкий чайник, але, сповнений відваги, він зашипів і плюнув на Монморансі.

— То ти так?! — загарчав Монморансі, вишкіривши зуби. — Зараз я тебе навчу поважати пристойного роботящого собаку, ти, жалюгідний, довгоносий, брудний негіднику! Ану, ходи сюди!

Він кинувся на бідолашний маленький чайник і вхопив його за носик.

Надвечірню тишу розітнув несамовитий лемент. Монморансі вистрибнув із човна і вирушив на вечірню прогулянку зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину. Він тричі оббіг острів, зупиняючись біля кожної калюжі, аби втопити в її холодну багнюку свого носа.

Від того дня в його ставленні до чайника поєднувались водночас страх, недовіра і ненависть. Щойно той потрапляв йому на очі, він, гаркнувши і підібгавши хвоста, швиденько забирався якнайдалі. А коли чайник ставили на спиртівку, він кулею вискакував із човна і сидів на березі, доки не закінчувались усі чайні справи.

Після вечері Джордж дістав своє банджо і захотів пограти. Але Гарріс заперечив: сказав, що в нього розболілася голова і почувається він не настільки добре, щоб це знести. На думку Джорджа, від музики йому мало би стати краще. Він сказав, що музика заспокоює нерви і знімає головний біль. Він навіть кілька разів вдарив по струнах, аби показати Гаррісові, що воно таке.

На це Гарріс йому відповів, що нехай краще болить голова.

До того дня Джордж не вчився грати на банджо. Усі довкола відмовляли його від цього. Під час нашої подорожі річкою він якось було спробував два чи три рази поробити вправи, але в нього нічого не виходило. Гаррісових відгуків було достатньо, аби позбавити рішучості будь-кого, а тут ще Монморансі, який сідав і монотонно завивав, щойно Джордж починав грати. Можливостей — жодних.

— І якого біса ти виєш, коли я граю?! — обурено вигукував Джордж, намагаючись поцілити в нього черевиком.

— Може, навпаки — це ти граєш саме тоді, коли йому хочеться вити? — заперечив Гарріс, перехоплюючи черевика. — Дай йому спокій. Він не може не вити. У нього музичний слух, а від твоєї гри хочеш не хочеш — почнеш завивати.

Тож Джордж вирішив відкласти свої студії на банджо до того часу, коли повернеться додому. Але й там особливих можливостей для цього в нього не з’явилося. Місіс П. щоразу піднімалась до нього і казала, що їй особисто дуже подобається його слухати, але, на жаль, нагорі живе пані, вона в дуже цікавому стані, і лікар побоюється, що це може зашкодити дитинці.

Тоді Джордж спробував виходити з банджо вночі у сквер і практикуватися там. Але мешканці поскаржились у поліцію, і однієї ночі його вистежили й схопили. Усі докази були проти нього, тому його зобов’язали дотримуватися тиші впродовж шести місяців.

Схоже, після цього він втратив будь-який інтерес до музики. Коли минули ті шість місяців, він ще спробував один чи два рази поновити свої заняття, але знову було те саме: йому доводилось переборювати цілковите нерозуміння і відсутність усіляких симпатій з боку певної частини людей. Зрештою, у повному відчаї він дав оголошення про продаж інструмента з великою знижкою — «у зв’язку з відсутністю потреби» — і натомість взявся до опанування картярських фокусів.

Так чомусь склалося. Аби навчитися грати на якомусь музичному інструменті, потрібно мати неабияку витримку. Вам здається, що суспільство заради свого ж блага має всіляко допомагати людині оволодіти цим мистецтвом. Але, на жаль…

Колись я знав одного хлопця, який учився грати на волинці. Ви не повірите, який спротив йому довелося долати. Навіть від членів своєї родини він не отримував того, що можна було б назвати активною підтримкою. Його батько від самого початку був не в захваті від такого заняття і ставився до нього з цілковитою безсердечністю.

Спочатку мій приятель вставав рано-вранці, щоб повправлятися, але йому довелось відмовитися від своїх намірів через свою сестру. Вона була побожною і казала, що вкрай негоже з отакого розпочинати свій день.

Тоді він вирішив займатися цим уночі, коли вся його родина вже вкладалася спати. Але нічого доброго з того також не вийшло, до того ж їхній будинок зажив недоброї слави. Люди, що пізно поверталися додому, зупинялися біля нього і прислухалися, а наступного ранку містом ширились чутки, що минулої ночі в будинку містера Джефферсона сталося жахливе