Пола Маклейн - Леді Африка

він, — і повітря там, мов шампанське. Гадаю, через висоту.

— Звучить так, немов це сказав Берклі, — зауважила я.

— Можливо, — він знову усміхнувся. — Приїжджай до нас. Ми любимо гостей... і у Карен зараз будинок стоїть порожній. Тож можеш залишатися там, скільки забажаєш. Лише приїзди з історією, — додав він і завів двигун. — Це одна з наших вимог.

— З історією? Тоді я мушу пошукати.

— Неодмінно, — гукнув він, від’їжджаючи.

23

ілька тижнів по тому Ді викликав мене з загону та простягнув телеграму на моє ім’я. Я подумала, що це рідкісні новини від батька чи, можливо, якась вимога від Джока, але на звороті значилася лондонська адреса.

Повернувшись до Ді спиною, розірвала наліпку зі штампом, відчуваючи різкий напад страху. «Люба Берил, — прочитала я, — Гаррі помер і ми з хлопчиками повертаємося в колонію крапка чи не могла б ти знайти нам житло? ми нікого не знаємо і в нас не багато грошей крапка мама».

Мама? Одне це слово обпекло мене, мов ляпас. Я давно відкинула спогади про неї якомога далі, однак тепер вони із запаморочливою швидкістю поверталися знову. Мої очі ще раз швидко пробігли рядки. В горлі пересохло.

— Усе гаразд? — запитав Ді.

— Клара повертається в Кенію, — ошелешено відповіла.

— Отакої. Гадав, що вона зникла назавжди.

— Як бачимо — ні.

Я простягнула йому папірець, ніби він міг усе пояснити.

— Хто такий Гаррі? — запитала я.

— Гаррі?

Він на мить замовк, читаючи повідомлення, а потім важко зітхнув та провів п’ятірнею по волоссю.

— Може, хильнемо по чарочці бренді?

Витягнути всю історію з Ді було нелегко, але питво допомогло йому трохи розкритися, та й мені також. За годину я все зрозуміла. Гаррі Кіркпатрик був капітаном, з яким моя мати познайомилася на другому році життя в Кенії під час танців у Найробі після перегонів. Їхній зв’язок мав залишатися в таємниці, але таке складно приховувати. До того часу, коли вони виїхали до Лондона й узяли з собою Дікі, скандал розгорівся на всю колонію.

— Очевидно, потім вона вийшла за нього заміж, — мовив Ді, — але не можу сказати, коли саме. Ми припинили спілкування.

— Чому ніхто не казав мені правди?

Ді замислено погладив долонею келих, а потім озвався:

— Можливо, ми неправильно вчинили. Хто скаже? Усі хотіли захистити тебе. Флоренс виступала за це найголосніше. Наполягала, що ця правда нічого доброго тобі не принесе.

Я згадала той день, коли розглядала мапу Англії в атласі леді Ді. Тоді вона запропонувала розповісти мені про матір, якщо я захочу. Чи збиралася вона вигадати для мене казку — пом’якшену версію правди? Або почала відчувати, що настав час мені зрозуміти, що сталося насправді? Нині вже не можна було ні про що дізнатися напевне.

— Отже, вся ця історія про те, як тяжко тут жилося Кларі, — пусті балачки?

— Твоя мати була дуже нещасна, Берил. «Ґрін Гіллз» тоді мала жалюгідний вигляд. У Клатта не залишалося сили ні на що інше. Я думаю, саме тому вона й вчепилася в Кіркпатрика. Можливо, вбачала в ньому єдиний вихід.

— Але вона мала обов’язки, — я ляснула долонею по столі. — Вона мала б подумати також і про нас.

Про мене, мала я на увазі. Дікі було добре, його обрали.

— І яким був цей Гаррі?

— Гарним, наскільки я пам’ятаю, і дуже турботливим. Знаєш, вона була вродливою жінкою.

— Справді?

Батькові вдалося заховати або викинути всі портрети матері, знищити кожну згадку про неї — особливо, після появи Емми. Він викреслив її з нашого життя так, ніби її зовсім не було, і я розуміла чому. Вона пішла до іншого чоловіка, зробила йому дуже боляче та вразила його самолюбство, так само, як я вчинила з Джоком. Але ми не мали дітей, про яких слід було б подбати.

— Чому він не розповів мені правди?

— Твій батько робив так, як вважав за краще. Інколи дуже складно вчинити правильно.

Я проковтнула сльози, ненавидячи матір за те, що вона могла змусити мене плакати — ще й досі могла, після стількох років. Але мої почуття не вгамувалися. Вони переповнювали мене дедалі дужче, вже виходили з-під контролю, і я почала запитувати в себе: а може, я лише уявила собі, нібито пережила від’їзд Клари в дитинстві? Що, як уся моя сила, непереможність, яку я тоді відчувала, — відчайдушні витівки, полювання на леопарда, їзда на Пегасі саваною, коли у вухах реве від швидкості й гострого відчуття свободи, — все це було лише тонким шаром соломи над глибокою ямою? Так чи інакше, тепер я відчувала всередині бездонну прірву.

— І що, мені справді потрібно вдавати з себе милу дівчинку та показувати їй околиці? Ніби нічого не сталося?

— О Берил, я не знаю, що тобі відповісти. Гадаю, всі ми робимо помилки, і вона теж помилилася.

Він підійшов та стиснув мене за плечі почервонілими від праці руками.

— Роби так, як вважаєш за потрібне.

Якщо Ді був упевнений, що я ставитимуся до всього з розумінням, то в мене залишалися сумніви. Телеграма Клари й далі мучила мене, болісно повертаючи в минуле. Так дивно було лише зараз дізнатися, чому вона залишила колонію, — розгадку історії, яку приховували десятиліттями. І хоча мене не здивувало, що батько не казав правди, і я розуміла його скривджене почуття й фанатичне ставлення до ферми, все одно було б краще, якби саме він усе мені розповів. Врешті-решт, мати з братом покинули не лише батька, а й мене. Їхній від’їзд усе змінив у моєму житті, й ось тепер вони повертаються? Це не мало жодного сенсу. Чому мати думає, що зможе стати на ноги в Кенії, у місці, звідки так швидко втекла? І як у неї вистачило нахабства просити в мене допомоги? Як це стосується мене?

Я була розлючена і збита з пантелику та насилу долала спокусу дати Кларі гнівну відповідь, але мусила думати не лише про неї. У телеграмі вона не згадувала Дікі, однак слово «хлопчики» означало, що в них із капітаном були спільні діти. І тепер вони залишилися без батька й потраплять у зовсім незнайомий світ. Що вони думатимуть?

Поки я в душі боролася з бажанням зректися Клари,