Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

— Класний хлопець.

— Класно, коли це каже така класна дівчина.

Підлітки зашарілися і синхронно опустили погляд.

— Знаєш легенду про Тридив? Ну, чому його так назвали, знаєш? — раптом спитав Макс.

— Ні, — похитала головою дівчина. Присутність Макса страшенно хвилювала. Особливо тепер, після поцілунку, і коли сказав, що вона класна. Від цього хотілося пищати і стрибати до стелі. Це коли б вона була сама в кімнаті. А зараз треба заспокоїтись. А то ще подумає, що вона теж якась божевільна. — Розкажи.

— Колись давно там жив відлюдник, який умів творити дива. Тому і звали його Див. До нього приходили люди з різними проханнями, і він ніколи нікому не міг відмовити — така була його доля. Однак про його силу дізнався лихий правитель. Він наказав доправити до свого палацу відлюдника, щоб той виконував лише його бажання. Двічі слуги приходили і просили відлюдника піти з ними, приносили йому дари, обіцяли золоті гори, але той твердив, що його місце тут. І тоді правитель наказав схопити чоловіка і привести силою, а як пручатиметься — вбити. Та коли його слуги приїхали до скелі, та розкололася надвоє і відлюдник стрибнув просто в урвище, а скеля зійшлася. Але не до кінця — залишилася величезна щілина. Кажуть, що їй більше тисячі років. Відтоді скелю стали називати Тридивом. Відлюдника ніхто не бачив, зате почали казати, що чують, як усередині скелі б’ється серце. І тепер кажуть, що коли ти маєш чисту душу, то вона зробить для тебе три дива. Може, й казочка для туристів, але сьогодні я можу в таке повірити.

— Цікаво, — замислилася дівчина. — Знаєш, корабель, на якому застряг Кит, ну, той божевільний… На ньому було написано FANTOM. Я завжди його так називала. Він був мій. Але хтось виправив назву на FATUM.

— То це була доля?

Хлопець дивився у вікно. Дівчина не відповіла. Усі відповіді залишилися там — у цьому штормі і наче в минулому житті.

— Так дивно, — щасливо усміхнулася Ліза. — Знаєш, учора був мій день народження… І я не знала, що він може бути таким, — вона переплела пальці трохи міцніше, і хлопець стиснув її руку у відповідь.

— Яким? — Макс простежив за поглядом дівчини.

— Дивним. Я хотіла померти, а тепер відчуваю себе щасливою, бо жива. Дякую тобі. Ти мене врятував.

Очі Макса знову опинилися близько-близько, і Ліза відчула теплий подих на своїй щоці.

— Знаєш, я ж не просто так прийшов на Тридив, — зізнав­ся хлопець. — Я б нікому цього не сказав, а тобі скажу. Я хотів, щоб тоді все скінчилося. Просто зайти в море, а там — будь що буде…

Ліза дивилася в темно-зелені очі і все чіткіше розуміла, що той, хто по-справжньому розумів її, весь час був так близько. Чому вона так пізно це зрозуміла?

— Це ти мене врятувала, — прошепотів Макс.

Епілог

Після ночі, як завжди, настав ранок. О пів на сьому Ліза вже була на березі й милувалася хвилями. У заспаному небі світила бліда половинка срібно-білого місяця, так, наче його друга половина сховалася за хмарою. Море було приглушено блакитне із легким зеленим відтінком, горизонт — попелясто-блакитний, а трохи вище — пудрово-рожевий. Вологі камені видавалися важкими. Море ніби струшувало з хвиль залишки сну. Уривки сновидінь на очах перетворювалися на легку білу піну.

— Давно не бачилися, море!

Ліза вийшла на пірс і сіла на краєчку, гойдаючи ногами. Дошки пірса були мокрі, просочені сіллю й вологою, вони довго сохнули. За пірсом море було спокійне, злегка вкрите брижами. Дівчина сонячно усміхалася — вона почувалася вільною. Ще вночі Ліза видалила профіль у соцмережі. Це було найважче і водночас найлегше рішення. Вона ще півгодини істерично сміялася з того, що все найважливіше у світі можна вирішити одним рухом. Однією кнопочкою запустити ракети, одним словом дати надію чи розтоптати почуття. І за цим одним рухом може стояти півжиття або й навіть ціле. Для неї все розділилось на «до» та «після». «До» — стало досвідом. «Після» — стало життям.

Кит виявився фальшивкою. А всі почуття до нього — несправжніми, віртуальними. Боже, яка ж дурна вона була! Вирішила, що він — її доля, тоді як поруч було справжнє щастя. Макс… Думка про однокласника змусила дівчину здригнутися — лоскітливе відчуття метеликів у животі повернулося. Але зараз воно було справжнє — Макс був живий і реальний. А ще реальнішим був їхній поцілунок. Такий, про який вона мріяла, чи навіть кращий!

— Краще бути живим, ніж в онлайні, — сказала Ліза морю.

— Краш-ш-че, — згідно кивнуло хвилями море.

Минулі кілька місяців видалися важкими. Над Китом розпочалося слідство. Потім були поїздки в сусіднє місто, відділок, слідчий Симоненко, заяви і бліде обличчя тата, який був ладен розірвати зовнішньо спокійного підозрюваного голими руками. Навіть коли з’ясувалося, що Білий Кит — це Дмитро Рикун, батько трагічно померлої Лізиної однокласниці, його все одно ніхто не жалів. А він сам наче геть відсторонився від світу — поводився апатично й не реагував ні на умовляння адвоката, ні на погрози слідчого. А потім поліція дісталася до його комп’ютера, де було виявлено страшне листування з іншими підлітками й солідна тека з відеозаписами останніх хвилин життя тих, хто наклав на себе руки, і тут усе закрутилося.

Отже, це був не перший випадок. У соцмережах розгулялася страшна пошесть двадцять першого сторіччя. «Сині кити» — групи смерті, віртуальні спільноти для тих, хто прагнув самогубства. Головували в таких групах так звані куратори й роздавали підліткам чіткі завдання, останнім із яких було заподіяти собі смерть. Справа набула широкого розголосу. Батьки боялися за своїх дітей. Наступною жертвою міг стати будь-який замкнутий чи сором’язливий підліток. У кіберполіції з’явилося чимало роботи. Через профілі в соцмережах вираховувалися IP-адреси, з яких надходили завдання, а за ними, через провайдера, — домашні адреси та прізвища потенційних підозрюваних. Потім — візит додому і протокол обшуку. Кураторами були і чоловіки, і жінки. Більшість людей зізнавалася у скоє­ному. У ході обшуку в підозрюваних вилучали всю техніку, на якій зберігалася інформація, а в листуваннях із їхніх особистих профілів були зафіксовані надто чіткі заклики до самогубства. Під час допитів з’ясувалося, що своїх жертв куратори обирали за методом спаму: повідомлення з пропозицією почати гру надсилалися відразу ста користувачам, із яких бодай п’ятеро зацікавлювалися. Потер­пілими найчастіше були підлітки, позбавлені уваги як з боку батьків, так і з боку однолітків. Вони шукали спілкування, і «сині кити» радо надавали його, вміло маніпулюючи дитячою свідомістю. Такий куратор посідав місце авторитета в житті свого підопічного і легко керував його діями та думками.

За рішенням одного із судів над спійманими кураторами — студентами медичного інституту — їм була призначена вища міра покарання за статтею «Умисне доведення до самогубства»: дванадцять років. Інші підозрювані наразі перебували під слідством.

«Синіх китів» поменшало, з’явилися «дельфіни» — люди, які хотіли допомогти проблемним підліткам й відмовляли їх від необдуманих рішень. Утім, і кіберполіція працювала справно, хоча всі її дії потребували багато часу. Так, від моменту заяви на куратора і до винесення вироку в суді могло минути цілих півроку. Але в батьків підлітків, що потрапили під вплив маніпуляторів віртуального світу, з’явилася надія: