Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

22

Еліана

Я не одразу повірила в те, що Тео сказав це вголос. Його голос, зазвичай спокійний і зважений, цього разу звучав твердо, майже рішуче — з тією самою силою, яка лунала в мені, коли я ще не зламалася.

— Ми маємо поїхати, — сказав він, тихо, майже пошепки, ніби боявся, що стіни почують. — Сьогодні. Зараз.

Моє серце стиснулося. Я дивилася на нього широко розплющеними очима, не вірячи, що він щойно це запропонував. Утекти. Насправді. Не в теорії, не в снах, не у спогадах про минуле життя — а зараз. Реально.

— Ти… — я ковтнула клубок у горлі. — Ти серйозно?

Тео кивнув. Його очі були ясні, рішучі. У них не було жалю, сумніву чи страху. І саме це лякало мене найбільше — те, що хтось може бути настільки впевненим у моєму праві на свободу, коли я сама давно перестала в це вірити.

Я відвернулася, стискаючи край столу.

— Я… не знаю, Тео. Це… — мої думки бігли врозтіч. — Якщо він дізнається… якщо він повернеться раніше…

— Не дізнається, — перебив Тео. — У нас є час. Він далеко. Я подбав про все. Машина чекає. Документи. Гроші. Безпечне місце.

Це звучало так просто. Надто просто. Як у книгах чи фільмах. Але я знала, що це пастка для довірливих. Світ не такий простий, коли тебе тримають за власність.

Я підняла погляд на нього, і голос мій зрадливо здригнувся:
— А якщо він знайде нас?..

Тео зробив крок ближче, поклав руки на мої плечі.
— Тоді я стану між вами, — сказав він тихо, з такою серйозністю, що мені стало страшно не за себе, а за нього. — Я не дозволю йому знову тебе зламати.

Мої губи затремтіли. Я хотіла вірити йому. Дуже. Але всередині щось стискалося від жаху. Бо втекти — це не просто змінити місце. Це знову стати собою. А я не була певна, чи вмію.

— Я боюся, Тео, — прошепотіла я. — Дуже.

— Я теж. Але краще боятися на волі, ніж жити у клітці. — Він усміхнувся.

Я заплющила очі на секунду. У грудях щось здригнулося. Може, це і була віра. Маленька, як іскорка — але така, що могла розгорітись.

— Добре. Я згодна.

Ми втечемо. Цього разу — по-справжньому.

Даміан

Останній день. Я мав бути зосередженим. Завершити переговори, підписати угоди, потиснути кілька рук — і назад додому, але кожна хвилина тягнулася, як вічність.

Телефон мовчав. Я перевіряв його, напевно, щоп’ять хвилин. Без жодної новини. Без жодного повідомлення. Жодного дзвінка.

Тео мовчав. І це дратувало. Бісило. Змушувало серце стискатися в дивному передчутті. Він завжди виходив на зв’язок. Особливо тепер, коли я залишив йому Еліану.

Чорт. Я знову відкрив екран — порожньо. Написав — нічого. Подзвонив — голосова пошта.

Це був не просто його виклик. Це була демонстрація. Він хотів показати, що може мене проігнорувати. Що може… не послухати.

Я підійшов до вікна готельного номеру й зціпив щелепи. У грудях виросло щось важке. Щось, що шепотіло, щось не так. 

Мені потрібно закінчити справи. Але думками я вже був у дорозі додому. Там, де вона. І там, де мій брат, який, схоже, забув, хто з нас головний.

Спробуєш зіграти зі мною, Тео — програєш.
А Еліана… Якщо вона дозволить йому повести себе — вона навіть не уявляє, що я зроблю, коли повернусь.

Я вийшов з офісної будівлі, клацнувши запальничкою. На цей раз мені справді була потрібна цигарка. Рука тремтіла, коли я підносив її до губ.

Справи завершено. Контракти підписано. Мене ще привітали з черговою перемогою, але я навіть не слухав. Усі думки були там — у будинку, якого я ніколи не хотів називати "домом", поки вона не з’явилась у ньому.

Я знову набрав Тео. Гудки — і тиша. Знову голосова пошта.
Я стиснув зуби. Щелепи вже боліли.

Пальці нервово набрали інший номер.
— Татьяна? — голос мій був різким.
— Так, пане Даміане, доброго дня.
— Що там у будинку? Все добре?

Жінка на тому кінці завмерла.
— Власне, я й сама хотіла вам написати… Ваш брат... Тео і пані Еліана… вони сьогодні вдень виїхали.

Моє тіло напружилося, ніби вдарив розряд.
— Виїхали? Куди?
— Вони нічого не пояснили. Тео лише сказав зібрати їй речі й підготувати машину. Я не думала, що це щось… — її голос затремтів. — Я перепрошую, пане, я мала б вас повідомити раніше.

Я не відповів одразу. Стояв посеред вулиці, стискаючи телефон так, ніби міг розчавити його. Вона поїхала. Вони поїхали.
Без дозволу, без пояснень.

Ну Тео… Це був ніж у спину. Мій власний брат. І вона. Моя наречена.
Вони навіть не спробували це приховати. Просто зникли.

Мені вистачило цього, щоб остаточно вирішити — я вирушаю зараз. Цієї ж ночі.
І якщо я не знайду її вдома до ранку — хтось сильно пошкодує. Дуже сильно.

Дорога розчинялася перед фарами мого авто, мов провалля. Асфальт здавався чорним, як ніч, що огортала мене з усіх боків. Я їхав швидко — надто швидко. Мотор гарчав, як звір, з кожним кілометром зливаючись із моїм диханням, з моїм серцем, яке билося так гучно, що, здавалося, розірве груди.

Зрада пульсувала в голові, як хвороба. Тео. Мій брат. Він, чорт забирай, знав, як багато для мене значила Еліана. Знав — і все одно пішов проти мене. Допоміг їй.

А вона?
Вона навіть не вийшла мене провести. Навіть не глянула. Якби я не знав її краще — міг би повірити, що їй байдуже. Але це було щось інше. Не байдужість. Холодна рішучість.
Я стиснув кермо так, що кістки затріщали. Пальці біліли.

Перед очима спалахували її очі — ті, що колись дивилися на мене з вогнем, а тепер — крізь мене. Порожні.

Вітер гнав пилюку трасою, фарбуючи світ у примарно-сірий. Я не відчував нічого, крім люті. Я повинен був її зупинити. Повинен був — ще раніше.
Я не мав відпускати ситуацію з-під контролю.

Якщо вона втече — все втратить сенс. Я витратив занадто багато. Втратив занадто багато. Світло від машин, що мчали назустріч, миготіло, мов блискавки, але я не знижував швидкість. Навпаки — натискав дужче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍