Рина Арчер - Школа Кіл, Рина Арчер

Я подумав про те, як багато магів загинуло тоді. Як магія перекроїла світ. І якщо навіть один такий ритуал міг викликати Всплеск… що могло б статися, якби він був завершений?

— Ми шукали Беатріс, — продовжив батько, — але вона зникла. Я вже сподівався, що вона померла від старості. Та сила, яку вона отримала, все ж продовжила їй життя.

Він різко підняв голову, і в його очах було щось схоже на ненависть.

— Бо Марум встиг мені передати, що бачив її. Разом з імператором.

Моя кров застигла.

— Це… неможливо, — пробурмотів Дейрон, його голос тремтів. — Як так?

— Вона тепер відома нам під іншим ім’ям, — батько повільно обвів поглядом залу. — Леді Фрея. Директорка Школи Кіл.

Дейрон стиснув кулаки, його обличчя змінилося.

— Ось чому вона мене невзлюбила з першого погляду, — пробурмотів я, і сам був здивований, наскільки багато стало зрозумілим у цю мить.

Дракони заговорили водночас. Дехто кричав, вимагаючи негайних дій. Інші сперечалися, обмірковуючи ситуацію. Все перетворилося на хаос, і я раптом відчув, що не хочу більше цього чути.

Мені потрібно було побути наодинці.

Я вийшов із зали й попрямував до своїх покоїв. Та, як тільки я наблизився до дверей, відчув чиюсь присутність.

Перед входом стояла жінка. Вона була не з числа радників чи старійшин.

Я придивився й зрозумів, що це одна з викладачок Школи Кіл.

— Принце, нам треба поговорити.

Її голос був нервовим, але твердим.

Я вагався лише мить, а потім кивнув і відчинив двері, пропускаючи її всередину.

Жінка зупинилася в центрі кімнати, стискаючи руки перед собою.

— Я леді Мія, — сказала вона. — Викладачка етикету в Школі Кіл.

Я підняв брову, не розуміючи, до чого вона хилить.

— Двадцять один рік тому… — почала леді Мія, а її голос тремтів. Вона нервово стискала руки, ніби боялася не тільки сказати, а й навіть згадати.

Я мовчки дивився на неї, намагаючись впоратися з хаосом у голові.

— Я була ученицею останнього року в Школі Кіл, — продовжила вона. — Наше коло вважалося найсильнішим за останнє десятиліття. Ми були молодими, амбітними і думали, що здатні на все.

Я вже знав, що зараз почую щось важливе. Відчував, як у повітрі повисло передчуття.

— Одного разу, гуляючи біля океану, я побачила те, у що не змогла одразу повірити.

Її очі блищали від стримуваних емоцій.

— Хвилями на берег викинуло яйце дракона.

У мене перехопило подих.

— Це було неймовірно. Неможливо. Драконячі яйця - цінність яку бережуть. Я знала, що щось тут не так, але…

Вона ковтнула, ніби їй було складно говорити.

— Я розповіла про це своєму колу. Ми сперечалися, але врешті вирішили перевірити. Чи це дійсно драконяче яйце? Чи ми зможемо його оживити?

Я відчув, як моє серце почало битися швидше.

— Це ж було неможливо. На той час вдало повернули до життя лише одне яйце за всю історію. Але ми були молоді, самовпевнені і нічого не боялися.

Вона затримала подих, а потім стисло промовила:

— Нам вдалося.

Слова ударили мене, як грім.

— Ми самі не розуміли, як. Але це сталося. І ми злякалися.

Вона зробила паузу, ніби намагалася взяти себе в руки.

— Незабаром ми мали їхати в Окаву, ми вже пройшли привʼязку до дракона. Як нам пояснити це яйце? Нас би стратили на місці.

Я вже знав, що вона скаже далі, але все одно не міг змусити себе повірити.

— Через тиждень вилупився дракончик.

Моє тіло напружилося.

— Але через день…дракониці ж поруч не було,  він перетворився на немовля.

Її голос затремтів.

— Сильне. Здорове.

У грудях спалахнув холодний вогонь.

— Я сама віднесла його до притулку.

По її щоках покотилися сльози, але я не міг відвести погляд.

— Це… це був я? — запитав я хрипко.

Мія кивнула.

Я не знав, що відчуваю.

Гнів? Злість? Відчай?

— Ви створили мене, а потім кинули, — прошепотів я.

Мія відвела погляд.

— Ми не могли інакше…

Я був у шоці.

— Але це ще не все, — різко сказала вона, повертаючи мене до реальності.

— Поки мене не було в школі, сталася трагедія.

Я намагався контролювати дихання, але щось у її тоні змусило мене напружитися.

— Наша емпатка, Ладіна, втопилася в озері.

— Вона… потонула? — перепитав я.

— Так. Але вона плавала краще за всіх.

Слова зависли в повітрі.

— Це… була не випадковість?

Мія не відповіла.

— Ми підозрювали, що ні. Але без доказів нічого не могли зробити. А емпатки — рідкість. Нам довелося чекати ще п’ять років, поки підросла нова.

Мої думки почали складатися в єдину картину.

— А потім?

— Минулого року я повернулася до школи як викладачка. І… знову сталася трагедія.

Я напружився.

— Фей… — голос Мії зірвався. — Найсильніша з усіх у своєму поколінні… випала з вікна.

Я ледве дихав.

— Її сусідки казали, що вона ніколи б не полізла у вікно.

Холод повільно розтікався моїм тілом.

Ладіна. Фей.

Обидві найсильніші у своїх поколіннях. Обидві загинули.

Я вдивлявся в обличчя Мії, і в голові склалося єдине можливе пояснення.

— Леді Фрея… — голос був майже не моїм.

Мія кивнула, бліда, наче смерть.

— Вона… вона і є Беатріс, чи не так?

Я відчув, як світ навколо похитнувся.

— Вона закінчує ритуал, — прошепотів я.

Я перестав дихати.

— О ні…

Тепер усе стало на свої місця.

Міра.

Міра в небезпеці.