Тетяна Пахомова - Карпатське танго

місяць видають шикарні продуктові набори, або до моряків у порт піди. Щось та й вийде, аби долари були чи куки.

Конвертованих кубинських песо, або куків, у мене немає. Зате є вічно живі американські президенти. Це добре.

Невеличка фора часу в мене була. Її жертовно забезпечила маленька чорна курочка сеньйора Пабло. Геть змарніла Ізабель жадібно пила курячий бульйон. У нас усіх краялося серце від споглядання тієї картини. Я сповнився рішучості дістати потрібні продукти й рушив у порт. Кораблі, контейнери, неприємні запахи, гудки… Не знати, до кого тут і рушити. Раптом помічаю знайомого.

– Хорхе, аміго! Радий тебе бачити!

Білозуба усмішка Хорхе випромінює щирість.

– Буенос діас, Андре! Ти що тут робиш?

– Хорхе, дружина моя вагітна…

– Карамба, вітаю, це дуже, дуже добре! – радісно перебиває Хорхе.

– Так, це добре, але треба м’яса. А ще – згущеного молока, масла, – з надією дивлюся на друга.

– О, розумію… Скільки маєш справжніх грошей?

– Ось, – витягую з кишені трохи вологі купюри.

Хорхе відділяє десять доларів.

– Цього має вистачити. Чекай на мене тут.

Через дві години я з гордістю первісного мисливця ставлю на стіл перед дружиною залізну банку тушонки й дві синьо-білі баночки радянського згущеного молока. Запалі очі Ізабель світяться вдячністю. Розумію, що заради неї я ладен на все. За тиждень знову вирушаю до порту, та Хорхе ніде нема. Увечері йду на набережну. Вона, як завше, оповита молодою енергією, музикою й танцями. Та тепер вони якось боляче ріжуть серце. Хорхе, де ж ти? Ніде нема. Знаходжу знайомих дівчат і запитую, чи не бачили Хорхе.

– О, ти що, не в курсі? – відводить мене вбік симпатична негритянка. – Його заарештували й вислали з Гавани.

– За що? – Новина окропом обливає свідомість.

– За те, що хлопців любив. А вони – його. А цього в нас не дозволяють… Тепер він у трудовому таборі… Бувай! – і побігла до гурту.

Мені стало страшенно шкода Хорхе, Ізабель і себе. Я не розумів, чим могли так нашкодити комусь чи Кубі особисті вподобання доброї й чуйної людини. Хто нам тепер допоможе? Чужі веселощі поруч завдавали якогось майже фізично відчутного болю. Це був біль безвиході. Раптом я почувся безпомічною мушкою з намоклими крильцями в глибокому колодязі. Чорне бездонне небо наді мною злилося з океаном. Захотілося чимдуж вибратися на волю.

Уночі не можу заснути. Крізь дерев’яні жалюзі пробивається світло повного місяця. Колись плавні вигини тіла дружини загострилися. Чим бідність відрізняється від неволі? Нічим. Прийняти лозунг Фіделя «Батьківщина або смерть!» ніяк не можу. Мій вибір між вільною Кубою й двома найдорожчими людьми очевидний. Так, чоловіки, коли йдуть воювати, добре знають, за кого. Ідеали боротьби завжди мають обличчя найрідніших. За них можна й померти. Але оця латентна війна, що висмоктує сили в моєї жінки й майбутньої дитини, є гірша. Вона змушує мене дивитися на їхні спільні муки й завдає не меншого болю, аніж під час бою. Ні, я не хочу потім звинувачувати Америку чи Кубу. Вони надто великі й розпливчасті як для злочинців. Доля моєї сім’ї передусім залежить від мене. Нова батьківщина помалу перейняла в моєї попередньої все те, що не давало мені колись почуватися вільним там.

Робота більше не приносить мені задоволення. Тепер займаюся лише видаленням зубів. Сьогодні вперше у своїй практиці вирвав зуб у новонародженого. Це досить рідкісний випадок, який перешкоджає грудному вигодовуванню. Усмішка його мами вже нагадувала радше гримасу болю: малий смоктунець зранив їй груди. Вона з любов’ю й страхом водночас дивилася на миле червонясте личко свого малюка. Ну що ж, усе за Фрейдом: із молоком матері такі дітки всмоктують страх і ненависть у буквальному розумінні. Перевертаю малого набік, швидко витягую маленький білий гострячок. Дві хвилини дикого репету – кров згортається, слина вже чиста.

– Вітаю, мамо, – віддаю малюка щасливій жіночці, – уже не мучитиме вас.

Жінка дякує й виходить. Думаю, що їй не варто знати того, що тільки-но ми обоє врятували світ від майбутнього диктатора. Наполеон, Гітлер і Муссоліні теж народилися одразу із зубами. Історія не зберегла інших імен, але підозрюю, що цей список значно більший.

Ідучи вулицею після роботи, помічаю те, що раніше просковзувало повз мою увагу: обдерті будинки, ями на дорогах, бідно вдягнені люди, які нікуди не поспішають. Їм просто нікуди поспішати. А ще всюди діти. Це діти революції, відлуння радості від очікування свободи. Майже на всіх з одягу лише труси або шорти. Вони біжать за мною, смикають за штани, усміхаються й запитально дивляться в очікуванні гостинця. Невже й мій малюк приречений стати ось таким гаванським циганчам? Напевно, що так: за зарплатні, що становить близько двадцяти доларів, я зможу приносити йому лише баночку згущенки на місяць. Трохи згодом він одягне червоний галстук і теж ходитиме зі всіма факельною ходою по Гавані, вигукуватиме традиційні лозунги, котрі перейме в дорослих.

Погляд падає на плакат із революційними барбудас. Так, вони дійсно леви – імпозантні, гривасті, з бородами, войовничі… І, як справжні леви, не здатні забезпечити свій прайд їжею. У природі цим займаються левиці. Не царська то справа. Хоча й навряд чи мої кубинські леви травоїдні, як я. Сиві вуличні музиканти виконують веселу пісню про незламного Фіделя. Глядачі щиро тішаться й захоплено аплодують із традиційним вигуком «Карамба!». Це слово звучить тут часто. Воно подобається мені своїми музикально збалансованими голосними й приголосними. Цей вигук не має однозначного перекладу: «Кар-р-рамба…» – «Дідько…» у разі роздратування; «Карамба!» – «О Боже!» як висловлення щастя й захоплення; «Карамба?..» – «Що вдієш?..». Слово уявлялося то запашною карамелькою в роті під час гри на барабані, то карою чорної мамби за якісь страшні гріхи, то пристрасним негритянським поцілунком темної ночі… Слова «Куба» і «карамба» пасували одне одному. Куба – суцільна карамба: і чорт, і Бог, і щастя, і нещастя, і свобода, і неволя. Карамба, Куба, карамба…

– Кохана, як ти? – обіймаю вимучену дружину. – Усе буде добре.

Вона всміхається й мовчить. Усмішка її теж вимучена. Потрібно діяти рішуче.

– Ти знаєш, Ізабель, я тут сьогодні вичитав у «Гранмі», що всі, хто не задоволений життям на Кубі, можуть без перешкод покинути її. Куба, мовляв, не має вигодовувати ворогів. Але, думаю, і патріотів вона теж не має чим дуже потішити.

– Ти про що, Андрі?

– Переїдьмо до твого батька в Гондурас. – Очікую палкого спротиву, та, на диво, його нема.

– А робота? Як ми там її отримаємо? –