Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

вони були трошечки фашисти. Чекайте, а хіба іспанці фашистами не були? Може, моє серце калатало, вискакуючи з грудей, через хороброго Самбільйонґа, що гатив з гармати картеччю, і мені було геть по цимбалах, на якому із Зондських островів він народився. Серед Каммамурі та Сайодани один був герой, а інший — злодюга, але ж обидва були індіанцями. Напевно, Сальґарі неабияк заплутав мої дитячі погляди на культурну антропологію.

Далі з дна шафи з’явилися на білий світ журнали і книги англійською. Багацько випусків «Стренд Меґезін», у яких було повне зібрання пригод Шерлока Холмса. Звісно, у ті часи англійської я не знав (Паола розповідала, що вивчив я її лише в юності), та, на щастя, там було чимало перекладів. Проте, на жаль, італійські видання не мали ілюстрацій, тож, мабуть, я, прочитавши переклад, шукав відповідні картинки в оригіналі «Стренду».

Я перетяг усього Холмса до дідового кабінету. Атмосфера в цій кімнаті була ненапруженою, більш подібною до тієї, яка була у кімнатці з каміном на Бейкер-стрит, де ґречні джентльмени сиділи за спокійними розмовами. Все це так різнилося з похмурими підземеллями і моторошними клоаками, якими шмигали герої французьких романів-фейлетонів. У тих нечастих випадках, коли Шерлока Холмса зображали з націленим на зловмисника пістолем, він, ледь виставивши праву ногу й руку, стояв, немов виліплена скульптором постать, з воістину джентльменською статечністю.

Я відчув майже нав’язливе, шалене бажання знову роздивитися малюнки, де Холмс, здебільшого сидячи, розмовляв із Ватсоном чи іншими персонажами: у залізничному купе, в екіпажі, перед каміном, у кріслі, вкрившись білим пледом, у кріслі-гойдалці біля столика з лампою, з якої, може, теж падало зеленувате світло, ледь відчинивши комод, чи коли стояв, читаючи листа, або розгадуючи загадкове зашифроване послання. Ті образи ніби промовляли до мене: de te fabula narratur[150]. Цим Холмсом був я: цієї самої миті він намагається розгадати і відновити послідовність давно минулих подій, про які раніше він зовсім нічого не знав. Він зачинився вдома і, можливо (хіба можна переглянути кожну сторіночку?), теж сидить на горищі. Ми обидва сидимо непорушно і, сховавшись від світу навколо, розгадуємо голі знаки. Зазвичай Холмсу вдавалося віднайти приховане подвійне дно. Але чи я на це спроможний? Принаймні перед моїми очима є приклад великого детектива.

Так само як Холмс, я був вимушений боротись із туманом. На підтвердження досить було будь-де розгорнути «Етюд у багряних тонах» або «Знак чотирьох»:

За вікном стояв вересневий вечір, десь близько сьомої. Днина була похмурою і холодною, на величне місто спустився густий і вологий туман. Тьмяні, брудного кольору хмари нависали над мокрими брудними вулицями. Уздовж Стренду замість ліхтарів проступали розмиті плями, що кидали слабкий круглястий відблиск на в’язку бруківку. Жовте світло з вітрин мерехтіло у туманному, сповненому випарів повітрі, кидаючи крізь широку залюднену вулицю понурий, викривлений відлиск. Гадаю, у тій неспинній ході облич, зажурених і радісних, виснажених і веселих, що мелькали крізь тоненькі смужки світла, було щось примарне і загадкове.

Ранок був хмарний і туманний. З дахів звисала сіро-коричнева пелена, що видавалася відображенням брудно-сірих вулиць. Мій друг був у чудовому гуморі й увесь час без угаву торочив про кремонські скрипки, а саме про те, чим відрізнялися скрипки Страдіварі від інструментів Аматі. Сам же я йшов — ні пари з вуст, позаяк негода і надзвичайно печальна справа, якою ми саме займалися, гнітили мене.

Увечері, вже вмостившись у ліжку, я вирішив для порівняння почитати «Момпрасенських тигрів» Сальґарі:

Уночі 20 грудня 1849 року, у малайзійському морі за кілька сотень миль від західного узбережжя острова Борнео, над диким островом Момпрасен, про який уже давно ходила лиха слава, як про кодло грізних піратів, лютував страшезний ураган. Небом, гнані вперед нестримним вітрюганом, немов табун неприборканих коней, шалено проносилися хмари. Чорні маси пари, безперестанно змішуючись, час від часу вивергали на зловісні фортеці нестримні зливи. Хто ж може спати у таку люту бурю на острові кровожерливих піратів?.. З одного вікна фортеці ллється світло. Стіни кімнати оббиті важким коштовним червоним сукном. Подекуди сукно дещо подерте, зім’яте і вкрите плямами, але геть усю підлогу вкривають товстелезні перські килими, що виблискують золотом... Посеред кімнати стоїть стіл з чорного ебенового дерева, з інкрустаціями з перламутру, прикрашений срібними фресками, що аж гнеться від пляшок і бокалів з найщирішого кришталю. По кутках стоять потрощені майже на друзки шафи, величезні вази, переповнені золотими браслетами, сережками, каблучками, медальйонами, тут-таки стояло безліч покручених чи розламаних культових предметів, перлів, що, безсумнівно, потрапили сюди від найкращих ловців перлів на Цейлоні, а також смарагдів, рубінів, діамантів, що, відбиваючи світло від золотої люстри на стелі, виблискували, немов сотні зірок... Посеред так незвично обставленої кімнати на старезному хирлявому стільці сидить чоловік. Рослявий, кремезний, статурний, з гордими, мужніми і жвавими рисами обличчя, незвичної краси.

Ким же був мій герой? Холмс, що під дією свого семивідсоткового кокаїну читав таємничі листи біля каміна, чи Сандокан, що роздирав собі груди, шепочучи ім’я обожнюваної ним Маріанни?

Я дозбирав інші буклетики. Вони були надруковані на дешевому папері, але я, певно, добив їх, протерши до дірок, захапавши від постійного читання й обмалювавши безліч сторінок своїми підписами, Деякі з цих книжечок майже розсипалися на окремі сторінки і дивом трималися купи, інші були поспіхом склеєні столярським клеєм чи наново оправлені в обкладинку з пакувального паперу. Звісно, це я приклався.

Перечитувати назви у мене вже не ставало сил, бо я вже просидів безмаль вісім днів. Я знав, що мав прочитати все до цятки, але скільки б часу я на це витратив? Ураховуючи, що я навчився читати, коли мав майже шість рочків, а також те, що я, мабуть, прожив серед цих паперових артефактів десь до вступу в ліцей, виходить років з десять, але аж ніяк не вісім днів, І це якщо не брати до уваги купу інших, особливо ілюстрованих, книжечок, що мені читали інші, доки я не опанував грамоту.

Якби я зміг відновити себе втраченого за цими творами, я б перетворився на Фунеса, Диво Пам’яті[151], заново пережив би кожну хвилину свого дитинства, знову почув би нічний шурхіт кожного листочка, я б згадав аромат кожної чашки латте, випитої вранці. Але це занадто. А що як лишаться самі слова, лишень слова самі по собі, і квит? Вони ще більше сплутають мої