О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

А тут якраз прибув до готелю містер Мірафлорес із своєю любкою та скарбом у саквояжі. Потім з’явились ви й почали нараду з артистом цирульних справ, якому так закортіло побалакати про свої справи в надурочний час. Я хотів був знов задрімати, але мене ще раз розбуркали — цього разу пострілом із якоїсь пукалки на другому поверсі. А потім дивлюсь — летить саквояж і врізається в апельсинове дерево над самісінькою моєю головою. Я встаю й думаю: а що, як полетять сюди великі чемодани? Але тут почало прибувати військо, а з ним поліція, всі в орденах та медалях, нашвидку попришпилюваних до піжам, з кинджалами в руках, і я забрався в приємний затінок під банановим деревом. Там я просидів з годину, поки все стихло й народ розійшовся. І тоді, дорогий Гудвіне,— вибачте, будь ласка, — я побачив, як ви нишком повернулись до готелю й зірвали отой соковитий, стиглий саквояж з апельсинового дерева. Я пішов слідом за вами й бачив, як ви занесли його до себе в дім. Щоб одне-однісіньке апельсинове дерево за один сезон дало такий багатющий урожай — сто тисяч доларів чистого доходу, — хіба це не рекорд для садівництва?

Тоді я був ще джентльмен і, звичайно, нікому й слова не сказав про ту пригоду. Але сьогодні вранці мене викинули з салона, розтоптали мою честь, і я ладен тепер продати молитовник моєї матері за півчарки aguardiente. Я не дуже закручую гайку. Я думаю, вам слід заплатити тисячу доларів за те, що я міцно спав під час тієї бучі, ні разу не прокидався й не бачив нічого.

Гудвін розпечатав ще два листи — і щось написав на них олівцем. Потім покликав секретаря:

— Ману ель!

Той миттю опинився на веранді.

— Коли відходить “Аріель”?

— Сьогодні о третій, сеньйоре,— відповів юнак.— Він зайде ще на цьому узбережжі в Пунта Соледад по додатковий вантаж фруктів. Звідтіля попливе просто в Новий Орлеан.

— Bueno[125], — сказав Гудвін. — Ці листи можуть почекати.

Секретар знову пішов під мангрове дерево до своєї сигарети.

— Круглим числом, — сказав Гудвін, дивлячись Блайтові у вічі, — скільки ви всього винні в цьому місті, крім того, що ви позичали в мене?

— Доларів п’ятсот... приблизно, — не задумуючись, відповів Блайт.

— Ідіть зараз же в місто й складіть список своїх боргів, — сказав Гудвін. — Список принесіть через дві години, і я пошлю Мануеля з грішми сплатити їх. Крім того, я приготую для вас пристойний одяг. Ви відпливете на “Аріелі” о третій. Мануель проведе вас аж на палубу пароплава. Там він вручить вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, ви добре розумієте, за що вам платять.

— О, я розумію! — весело зіпнув Блайт. — Я проспав усю ту ніч на койці під апельсиновими деревами мадами Ортіс; і тепер я назавжди обтрушую з своїх ніг порох Кораліо. Я вас не підведу. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова. І самі ви — чудова людина, Гудвіне. І я не скривдив вас. Я згоджуюсь на все. Але поки що... У мене диявольська спрага, дорогий мій.

— Ані сентаво, — сказав Гудвін твердо, — аж поки ви не опинитесь на палубі “Аріелі”. Ви за тридцять хвилин будете п’яний, коли вам дати гроші зараз.

Але тут Гудвін помітив, як налились кров’ю Вельзевулові очі, який він увесь розслаблений, як тремтять у нього руки. Він переступив через низьке підвіконня у їдальню й приніс відтіля склянку та карафку горілки.

— Підкріпіться на дорогу, — сказав він, частуючи Вельзевула як свого найкращого друга.

Очі Блайта-Вельзевула загорілись, коли він побачив добро, якого так прагнула його душа. Сьогодні вперше його отруєні нерви не одержали своєї звичайної заспокійливої дози і мстилися за те жорстокими муками. Він схопив карафку, й кришталева шийка задзвеніла об склянку в його тремтячій руці. Він налив по вінця й випроставсь, тримаючи склянку перед собою. На якусь хвилину він спромігся тримати голову над хвилями, що тягли його в безодню. Він недбало кивнув Гудвінові, підняв ущерть повну склянку й промимрив: “Ваше здоров’я”, — додержуючи звичаїв свого давно втраченого раю. І потім — так раптово, аж горілка залила йому руку — поставив склянку, навіть не покуштувавши.

— Через дві години, — шепнув він Гудвінові сухими устами, сходячи з веранди й прямуючи до міста.

У кінці прохолодних бананових заростей Вельзевул зупинився й підтягнув свій пояс іще на одну дірочку.

— Цього я зробити не міг, — гарячково пояснив він, звертаючись до хиткого бананового верховіття. — Хотів, але не міг. Джентльмен не може пити з людиною, яку шантажує!

XII. Черевики

Джон де Граффенрід Етвуд скуштував лотоса. Він їв і корінь, і стебло, й квітку. Тропіки поглинули його. Із запалом він узявся до роботи. А робота в нього була одна: спробувати забути Розіну.

Ті, хто споживає лотос, рідко їдять його без приправи. А приправа до нього — підливка au diable[126], і готують її не кухарі, а винокури. У меню Джонні ця приправа називалась “коньяк”. Усі вечори Джонні та Біллі Кйоу просиджували за пляшкою на веранді консульського будиночка, так голосно виспівуючи довжелезні непристойні пісні, що тубільці, швидко минаючи веранду, тільки знизували плечима й бурмотіли щось про “Americanos diablos”[127].

Якось слуга приніс Джонні пошту й висипав на стіл. Джонні підвівся в гамаку й меланхолійно взяв чотири чи п’ять листів. Кйоу сидів на краєчку стола і знічев’я відтинав розрізним ножем лапки у стоноги, яка повзала серед паперів. Джонні саме був у тій неминучій фазі споживання лотоса, коли від цілого світу тільки гірчить у роті.

— Знов те саме! — поскаржився він. — Якісь йолопи просять дати їм відомості про цю країну! Просять написати, як розводити фрукти та як нажити мільйони, нічого не роблячи. Половина цих йолопів навіть марок на відповідь не присилає, їм здається, у консула тільки й діла, що писати листи. Розпечатайте оті конверти, голубе, й подивіться, чого їм треба. Мені не хочеться ворушитись.

Кйоу, над яким тропіки вже давно втратили силу, присунув стілець до столу й з лагідною усмішкою на рожевому обличчі почав розпечатувати конверти. Чотири листи були з різних кінців Сполучених Штатів від осіб, які, очевидно, вважали