Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

захалявній книжечці. Однозначно — відьмак, і довіряти йому, мабуть, не можна.

Перш ніж приєднатися до товариства біля багаття, Шалений Ведмідь облачився в свої церемоніальні вовчі шкури та дозволив шаману намалювати йому тотемний знак на лобі.

— Бійтеся! — церемоніально загорлав старий воїн, коли ватажок кланів ступив у коло світла. — Бійтеся! Бо Могутній уже крокує поміж своїх дітей. Ниць, о, клани, адже звуть його Шаленим Ведмедем — звуть заслужено, бо ще замолоду він, беззбройний, подолав обійняту шалом ведмедицю, воістину голіруч задушив її, і було це в Північних землях…

Гонґан Ос пропустив повз вуха цю похвальбу і прийняв із рук старої жінки, котра гляділа вогонь наради, чашу зі свіжою кров’ю. Все ще теплу, її спустили з оббілованого оленя. Чоловік осушив посудину і тільки потім кивнув східнякам, котрі, очевидно збентежившись, спостерігали за спустошенням його заздоровного кубка.

— А-а-а-ах! — видихнув ватажок кланів.

— А-а-а-ах! — хором відповіли троє старійшин і один травоїд, котрий наважився їм підспівати. Діди з огидою витріщилися на нього.

Божевільний вирішив відволікти увагу від промаху свого товариша.

— Скажіть, — звернувся шаленець до вождя, коли той усівся, — як сталося, що ваш народ геть не п’є води? Боги забороняють?

— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне…

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники… — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність…

Гонґан Ос відкинув голову і гучно розреготався:

— Вони бояться менших кланів, — пояснив він старійшинам. — Вони бояться утрапити в засідку, щойно покинуть мої шатра. Вони ремиґають траву і страшаться битви.

Учений ледве зашарівся.

— Нічого не бійся, інородцю! — хіхікав ватажок кланів. — З вами поїдуть справжні чоловіки.

Тон Таддео схилив голову в удаваній вдячності.

— Скажи мені, — продовжував Шалений Ведмідь, — що ви шукаєте на заході Сухих земель? Нові місця під рослинництво? То я і так скажу, що їх там немає. Тільки пара джерел, а трава така, що її навіть худоба відмовляється їсти.

— Ми не шукаємо нових земель, — відповів гість. — Вам відомо, що не всі ми працюємо на землі. Нам потрібно знайти… — Він змовк на хвильку. У мові кочовиків немає слів, щоби пояснити мету подорожі до абатства святого Лейбовіца, — …навички древніх чаклунів.

Один зі старійшин, шаман, нашорошив вуха:

— Древнє чаклунство на заході? Вперше чую, щоби там жили чарівники. Хіба що, може, ти говориш про чорноризців?

— Саме про них.

— Ха! Невже вони вміють робити щось вартісне? Їхніх посланців так легко переймати, що це навіть не цікаво. Щоправда, вони добре тримаються під час тортур. То якого чаклунства ви хочете в них навчитися?

— Особисто я згоден із вами, — відповів тон Таддео. — Але в наших писаннях говориться, е-е-е, нібито в їхній обителі зберігається тьма могутніх заклинань. Якщо це правда, то чорноризці, мабуть, просто не вміють ними користуватися. Зате ми сподіваємося одного дня їх опанувати.

— А чорноризці дозволять вам подивитись на свої таємниці?

Тон Таддео всміхнувся:

— Сподіваюся, так. Вони більше не наважуються ховати їх від цілого світу. Якби ми схотіли, то могли би забрати їх силоміць.

— Сміливе твердження, — знущально вишкірився Шалений Ведмідь. — Мабуть, хлібороби хоробріші від решти своїх боягузливих одноплемінників, але вони все одно не рівня справжнім людям.

Учений уже вичерпав свій запас терпіння від образ кочовика, тому вирішив хутчіше вшитися.

А солдати лишилися біля вогнища наради обговорити з Гонґаном Осом неминучу війну, яка врешті-решт мало цікавила тона Таддео. Політичні амбіції його двоюрідного брата-невігласа ніяк не пов’язані з відродженням науки в темному світі, звісно, коли не брати до уваги користі від покровительства монарха, що вже декілька разів дало свої добрі плоди.

Розділ 16

Старий відлюдник стояв на краю меси — столової гори — та спостерігав за наближенням порошинки, що сунула пустелею. Відлюдник прожував, пробурмотів якісь слова та нечутно хіхікнув проти вітру. Його обвітрена шкіра мала колір старої, видубленої на сонці шкури, а кошлата борода пожовтіла навколо підборіддя. Він був одягнений у грубий бриль та пов’язку на крижах із домашнього сукна, подібного на рогожу, — єдині предмети гардеробу, якщо не брати до уваги сандалів та бурдюка з козиної шкури.

Старий стежив за порошинкою, поки вона не проминула Сантле-Бовіц і не вийшла знову на шлях, що біг поруч із месою.

— Ех! — фиркнув відлюдник, якому вже починали пекти очі. — Щоби збільшити владу[119] в безконечнім мирі на його престолі і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки.

Зненацька він рушив униз по аройо, перестрибуючи з каменя на камінь та сковзаючи більшу частину дороги. Був схожий на трилапого кота із ціпком. Від його швидкого спуску здійнялася курява, яку підхопив вітер і поніс геть.

Коло підніжжя столової гори він сховався в мескітових деревах[120] і зачаївся. Невдовзі він почув неквапливе трюхикання вершника, який наближався до нього, і дід почав скрадатися до шляху, намагаючись визирнути на нього з ліска. З-за повороту вигулькнув поні, огорнутий тонким серпанком