Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

документ під назвою «Сповідь Мері Дьюлак». Варто було б прочитати його...

— І справді варто, — погодився Локвуд. — Хоча якщо вона збожеволіла, то цілком могла надряпати трактат про поїдання кори й комах у лісі... Та дізнатися все одно хотілося б. Гаразд, Джордже. Це чудова ідея.

— А от про дзеркало, на жаль, нічого нового, — мовив Джордж. — Воно вбило на кладовищі Недлса, зробило щось химерне зі мною... Я не здивуюсь, якщо воно так само замішане і в смерті Бікерстафа. Звичайно ж, я шукатиму далі. Поки що мені трапилась лише одна цікава річ — те, що цей лікар справді працював у божевільні «Зелена Брама» на Гемпстедському пустищі...

— Джоплін, здається, казав, що вона згоріла, — нагадала я.

— Так. 1908 року, давно вже покинута. Це місце не займали п’ятдесят років — аж поки хтось вирішив побудувати там житловий квартал...

Локвуд аж присвиснув:

— Вони що, здуріли?! Хто будує житлові квартали на місці старої лікарні, що згоріла за трагічних обставин?

Джордж кивнув:

— Отож. Було порушено найголовніше правило будівництва. Як ви, напевно, здогадуєтесь, там відразу проявились надприродні сили, й проект хутко згорнули. Коли я переглянув план цієї території, то відкрив дещо цікаве. Більша її частина — поросле травою пустище з рештками стін. Проте одна будівля вціліла...

Ми поглянули на нього:

— Ти маєш на увазі?..

— Будинок Бікерстафа стояв віддалік основної частини лікарні. Вогонь не зачепив його. Він зберігся донині.

— І що там тепер? — запитала я.

— Нічого. Напевно, просто пустка.

— А хіба може бути інакше? Хто при здоровому глузді поселиться в будинку з такою історією? — Локвуд зручніше вмостився на стільці. — Чудова робота, Джордже! Завтра ж вирушай до Чертсі. А ми з Люсі спробуємо вийти на слід Джека Карвера. От тільки яким чином — не маю й гадки. Він зник надійно... Гаразд, піду до себе. Я страшенно натомився! І пора вже, нарешті, скинути ці кляті шорти!

Він підвівся. Аж тут у вхідні двері постукали. Два удари: чітке «тук-тук».

Ми перезирнулись. Один за одним поволі піднялися зі стільців і попрямували до передпокою.

Стукіт пролунав знову.

— Котра година, Джордже? — запитав Локвуд, хоч і не мав такої потреби, бо в передпокої було кілька годинників: круглий годинник на каміні, старовинні дзиґарі в кутку — і, нарешті, африканська пастка на привидів з колекції Локвудових батьків, що показувала час за допомогою страусових пір’їн, кісток гепарда й мушлі молюска-кораблика. За будь-яким з цих пристроїв можна було визначити годину.

— За двадцять хвилин дванадцята, — відповів Джордж. — Уже пізно.

Було справді запізно для будь-якого смертного клієнта. Ніхто з нас, щоправда, цього не сказав, але подумали — всі разом.

— Ти ж замінила цю розхитану залізну плитку перед дверима, Люсі? — спитав Локвуд, коли пробиралися до дверей повз вішаки й стіл з кришталевим ліхтарем. Єдиним світлом, що проникало до передпокою, були непевні жовті промені з кухні. По стінах важкими тінями висіли племінні тотеми; самих дверей не було видно взагалі.

— Майже, — відповіла я.

— Майже замінила?

— Майже зібралася замінити.

Знову долинув подвійний стукіт.

— Чому б їм не подзвонити? — буркнув Джордж. — Там же написано: «Подзвоніть і чекайте»!

— Це не Кам’яний Молот, — поволі відповіла я. — І не Том-Тіньовик. Навіть пошкоджені залізні плити зупинили б їх...

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Це взагалі не привид. Це, напевно, Барнс або Фло.

— Звичайно, Фло! Хто ще тиняється вулицями такої пори!

— Авжеж, це вона. Треба впустити її.

— Так!

Одначе ніхто з нас не рушив до дверей.

— До речі, де відбулась ота нещодавня пригода? — запитав Джордж. — Коли привид постукав у вікно і вбив стареньку леді?

— То ж було вікно, Джордже! А тут — двері!

— Ну то й що? І те, й друге — прямокутний отвір! А що, як він зараз і на мене нападе?

Пролунав новий удар, цього разу один.

— Хай йому дідько! — буркнув Локвуд, пройшов через передпокій, засвітив кришталевий ліхтар і витяг рапіру зі стояка для парасольок, що стояв біля вішаків. Підібравшись до дверей, він гукнув:

— Агов! Хто там?

Ніхто не відповів.

Локвуд сердито скуйовдив собі волосся і взявся відмикати двері. Перш ніж відчинити їх, він обернувся до нас із Джорджем:

— Будьте напоготові. Можливо, комусь потрібна наша...

Двері прочинились, ударивши Локвуда по голові: його відкинуло назад аж до полиць. Маски й тикви-горлянки попадали на підлогу. До передпокою влізла чорна згорблена постать. Я побачила бліде спотворене обличчя й двоє очей, що горіли шаленим блиском. Локвуд спробував підняти рапіру, та постать кинулась на нього. Ми з Джорджем помчали йому на допомогу. Пролунав моторошний, хрипкий крик. Постать відпустила Локвуда й позадкувала просто під ліхтар. То була жива людина, що ковтала, наче риба, ротом повітря. Її довге руде волосся змокло від поту. На незнайомцеві були чорні джинси й куртка, а під курткою — чорна брудна футболка. На ногах — важкі черевики.

Джордж затамував подих. Мені сяйнула несподівана думка.

— Карвер! — сказала я. — Це Джек Карвер! Той, що вкрав...

Пальці незнайомця ковзали по шиї, ніби він намагався вичавити з горлянки хоч слово. Він знову ступив до нас — аж тут ноги його підігнулись, і він тяжко впав обличчям на паркет. Локвуд нарешті відірвався від полиць, а ми з Джорджем тим часом заціпеніло дивились на Карвера. Перед нами лежало тіло, пальці якого ще й досі ворушились; на підлозі під ним розпливалась темна пляма, а глибоко в спині стирчав довгий, кривий кинджал.

Частина четверта

Мерці говорять

15

Локвуд, як і завжди, зреагував першим.

— Люсі, тримай рапіру! — він кинув її мені. — Вийди надвір, подивись, що й до чого, а потім замкни двері зсередини!

Тільки-но я проминула тіло й столик із ключами, як круг мене завирувало холодне нічне повітря. Я переступила поріг і визирнула на вулицю. На доріжці, що вела до будинку, не було нікого, ворота стояли відчинені. Вуличний ліхтар осявав тротуар абрикосово-рожевим світлом. В одного будинку навпроти було освітлено ґанок, у другого — ванну кімнату на горішньому